Читати книгу - "Танок з драконами"

Візерис розповідав їй про турніри, які бачив у Семицарстві. Але сама Дані ще ніколи не бачила кінного двобою списами.

— Вони не готові до герцю, ваша милосте. А коли будуть готові, то матимуть за честь показати свою вправність.

— Сподіваюся, той день вже недалеко.

Дані хотіла поцілувати свого доброго лицаря у щоку, але тут у високих дверях з’явилася Місандея.

— Так, Місандеє?

— На ласку вашої милості чекає Скахаз мо’Кандак.

— Хай увійде.

Голомозого супроводжували двоє з його Мідних Звірів. Один мав на собі личину сокола, інший — щось на кшталт шакала. З-під міді виднілися тільки очі.

— Ваша преосяйносте! Минулого вечора мої люди бачили, як Гіздахр зо’Лорак входив до піраміди Цхак. А пішов звідти лише пізньої ночі.

— Скільки пірамід він відвідав? — запитала Дані.

— Одинадцять.

— А скільки часу минуло від останнього убивства?

— Двадцять і шість днів.

У очах Голомозого кипіла лють. Це він придумав приставити Мідних Звірів стежити за її нареченим і доповідати про кожен його крок.

— Отже, Гіздахр наразі дотримується слова.

— Але як?! Нехай Сини Гарпії склали ножі… але чому й навіщо? Бо ясновельможний Гіздахр ласкаво їх попрохав? Кажу вам — він один із них. Саме тому вони йому коряться. Можливо, він сам і є Гарпія!

— Якщо Гарпія існує.

Скахаз був переконаний, що десь у Меєрині Сини Гарпії мають верховного ватажка вельможного роду — такого собі таємного полководця при війську тіней. Дані його віри не поділяла. Мідні Звірі захопили кількадесят Синів Гарпії. Ті, які пережили полон, були суворо допитані й назвали імена — як на її смак, забагато. Втішно було думати, що всі смерті спричинив один могутній ворог, котрого можна упіймати і скарати. Але Дані підозрювала, що правда зовсім інакша. «Ім’я моїм ворогам — легіон.»

— Гіздахр зо’Лорак уміє переконувати і має багато друзів. А ще він дуже заможний. Можливо, купив нам мир за золото чи переконав інших вельмож, що його шлюб — усім на користь.

— Якщо він сам не Гарпія, то може знати того, хто нею є. Правду дізнатися легко. Дайте мені дозвіл допитати Гіздахра, і я принесу вам зізнання.

— Ні! — заперечила Дані. — Таким зізнанням я не довіряю. Ви принесли їх забагато, і всі марні.

— Ваша преосяйносте…

— Кажу вам, ні!

Невдоволено скривлена мармиза Голомозого була ще бридкіша, ніж зазвичай.

— Це помилка. Великий Хазяїн Гіздахр має намір пошити вашу превисокість у дурні. Невже ви хочете пригріти змію у власному ліжку?

«Я хочу пригріти в своєму ліжку Дааріо. Але відіслала його заради тебе і твоїх людей.»

— Можете далі пильнувати Гіздахра зо’Лорака, але ні в якому разі не завдавати йому шкоди. Це зрозуміло?

— Я не глухий, препишносте. Слухаю і корюся наказові. — З одного рукава Скахаз видобув сувій пергамену. — Вашій превисокості варто на це подивитися. Список усіх меєринських кораблів, що беруть участь у облозі, разом із капітанами. Всі належать до Великих Хазяїв.

Дані переглянула список. Він містив прізвища усіх можновладних родів Меєрину: Хазкар, Мерек, Кваццар, Цхак, Раздар, Газин, Пахл, навіть Резнак та Лорак.

— Що мені робити з цими іменами?

— Усі перелічені тут особи мають у місті родичів. Синів і братів, дружин і дочок, матерів та батьків. Дозвольте моїм Мідним Звірям їх схопити. За їхні життя ми викупимо назад кораблі, які пішли з міста.

— Якщо я кину Мідних Звірів на піраміди, то розв’яжу відверту війну всередині міста. Ні, я мушу довіритися Гіздахрові та сподіватися на мир.

Дані потримала пергамен над свічкою і дивилася, як імена поволі зникають у вогні, поки Скахаз супив брови і кривив губи.

Опісля пан Барістан сказав, що її брат Раегар пишався б нею. Але Дані пригадала слова, мовлені паном Джорагом іще у Астапорі: «Раегар бився відважно, Раегар бився шляхетно, Раегар бився з честю. І Раегар загинув.»

Зійшовши у палату лілового мармуру, вона знайшла її майже порожньою.

— Невже сьогодні немає прохачів? — запитала Дані в Резнака мо’Резнака. — Ніхто не вимагає справедливості або срібла за вівцю?

— Ніхто, ваша превисокосте. Місто боїться.

— Але ж боятися нема чого!

Та ввечері вона дізналася, що боятися є чого. Поки юні заручники Міклаз та Кезмія ставили на стіл просту вечерю з осінньої зеленини та юшки з ванберцем, з’явилася Іррі й розказала, що повернулася Галацца Галаре з трьома храмовими Блакитними Граціями.

— Прийшов і Сірий Хробак, халісі. Усі благають прийняти їх негайно.

— Приведи їх до палати. І поклич Резнака та Скахаза. Чи сказала Зелена Грація, у якій справі прийшла?

— Астапор, — відповіла Іррі.

Розповідь почав Сірий Хробак.

— Він виїхав з ранкового туману. Вершник на блідій кобилі, що помирала. Коняка наблизилася до міської брами, запинаючись. Боки їй рожевіли кров’ю та піною, очі викотилися з жаху. Вершник заволав: «Палає, палає!» і впав із сідла. По сього-одного послали; сей-один наказав привести вершника до Блакитних Грацій. Коли ваші слуги ввели його до брами, він знову скричав: «Палає!» Під токаром з нього лишився самий кістяк і трохи запаленої плоті.

Продовжила одна з Блакитних Грацій:

— Неблазні принесли цю людину до храму, де ми її роздягли і скупали в прохолодній воді. Одяг його був забруднений, а у стегні сестри знайшли половину стріли. Стрижень він відламав, але гостряк лишився у м’ясі. Рана загнилася і отруїла йому кров. Прибулець помер за годину, волаючи «палає».

— Палає, — повторила Даянерис. — Що палає?

— Астапор, ваша преосяйносте, — відповіла інша Блакитна Грація. — Він устиг це сказати. «Астапор палає.»

— Може, то говорила його лихоманка?

— Ваша преосяйність мудро кажуть, — мовила Галацца Галаре, — проте Еццара бачила дещо інше.

Блакитна Грація на ім’я Еццара склала руки.

— Ласкава царице, — промурмотіла вона, — його лихоманку спричинила не стріла. Він закаляв себе, і не один раз, а багато. Плями досягали колін, а серед посліду ми бачили засохлу кров.

— Сірий Хробак казав, що кров текла з його кобили.

— Щира правда, ваша милосте, — підтвердив євнух. — Бліда кобила була скривавлена його острогами.

— Була, ваша преосяйносте, — кивнула Еццара, — але засохла кров була змішана з викидами його черева і