Читати книгу - "Засліплення"

знову прислухається до кожного слова. — І їсти більш нічого не принесу. Убивці нехай здихають з голоду. Тоді порядні люди хоч зостануться живі. Та він однаково під замком. Тьху, немов звір якийсь! Усе ліжко повне. Тепер сусіди тицятимуть сюди носа. Будинок скаже: божевільний. Я скажу: вбивця. Краще піду звідціля. Нащо собі нерви сотати. Комірчина просмерділася. Що я вдію! Обід був добрий. Позаду є ще одна кімната. Убивць треба замуровувати! Піду!

Раптом западає тиша. Хтось інший одразу зрадів би. Кін чекає. Він лічить до шістдесятьох. Так само тихо. Подумки він виголошує напам’ять одну з промов Будди, в оригіналі, мовою палі, не з найдовших. Зате не пропускає жодного складу й слово в слово повторює те, що треба повторити. «А тепер трохи розплющмо ліве око», — каже він дуже тихо; все спокійно, хто боїться, той страхополох. Праве око робить те саме. Обоє дивляться в порожню комірчину. На ліжку лежать кілька тарілок, таця, ложка, виделка й ніж, на підлозі — розбита склянка. Там-таки валяється шматок яловичини, а на костюмі розсипаний шпинат. Суп промочив його до рубчика. Усе пахне, як звичайно, наче справдешнє. Хто все це приніс? Адже тут нікого не було. Він ступає до дверей. Замкнені. Він їх торгає, марно. Хто його замкнув? Сторож, коли йшов звідси. Адже на костюмі нічого нема. Він струшує з себе шпинат. Рештки розбитої склянки він збирає. Турботи краять йому серце. Тече кров. Хіба можна сумніватись у власній крові? Історія знає про надзвичайно дивовижні помилки. Ніж — це частина столового начиння. Щоб його перевірити, він відтинає собі — ніж гострий, палець дуже болить, — мізинця на лівій руці. Кров просто цибенить. Він обмотує руку білим рушником, що висить на ліжку. Це не рушник, це серветка. На її ріжку він бачить свою монограму. Як потрапила сюди його серветка? Так наче хтось крізь стелю, стіни чи замкнені двері вкинув до комірчини ще теплий обід. Вікна цілі. Він куштує яловичину. М’ясо як м’ясо. Його нудить, він голодний і з’їдає все. Затамувавши дух, завмерши й тремтячи, він прислухається, як стравоходом прослизає кожен шматочок. Хтось проник сюди, коли він лежав із заплющеними очима на ліжку. Він нашорошує вухо. Щоб нічого не пропустити, підносить пальця. Потім зазирає під ліжко й до шафи, але нікого не знаходить. Тут хтось таки був і, не сказавши жодного слова, знов пішов — злякався. Канарки не озвались. І нащо тільки їх тримають! Він цих пташок не кривдить. Відколи живе тут, він їх ні разу й пальцем не зачепив. А вони його зрадили. В очах у нього мерехтить. Раптом канарки починають співати. Він свариться в їхній бік перев’язаним кулаком. Тоді втуплюється в них: пташки сині. Вони з нього глумляться Він дістає їх одну по одній з клітки й стискає їм горло доти, доки вони задихаються. Потому в захваті відчиняє вікно й викидає трупи надвір. Свого мізинця, п’ятого трупа, він жбурляє їм услід. Щойно він викидає з кімнати все синє, стіни пускаються в танок. Від різких рухів вони розсипаються на сині плями. «Це спідниці», — шепоче він і заповзає під ліжко. У нього зринають сумніви щодо власного глузду.

Божевільня

Одного трепетно теплого вечора наприкінці березня знаменитий психіатр Жорж Кін простував палатами своєї паризької лікарні. Вікна стояли навстіж. Між хворими точилася запекла боротьба за обмежене місце біля ґрат. Голови наштовхувались одна на одну. Лайки та образи не знали стриму. Майже всі страждали від бентежного повітря, яким вони цілий день смакували й упивалися — дехто в буквальному розумінні цього слова — у парку. Коли санітари забрали їх знов до палат, вони були невдоволені. Їм хотілося ще повітря, ніхто не зізнавався, що стомивсь. Перед тим, як іти спати, хворі ковтали біля ґрат останні подихи вечора. Їм здавалося, що тут вони будуть ще ближче до повітря, яке вливалося до їхніх високих світлих зал.

Цю втіху не перебив їм навіть професор, якого вони любили, тому що він був гарний і добрий. Хоч загалом, коли він з’являвся в котрійсь із палат, більшість її мешканців одразу збивалися до гурту й біти йому назустріч. Зазвичай вони чубилися між собою, прагнучи впіймати його руку чи слово, як чубилися цього вечора за місце край вікна. Ненависть, яку так багато з них відчували до закладу, де їх несправедливо утримували силоміць, ніколи не виливалася на молодого професора. Всього-на-всього два роки він був і номінально директором солідної клініки, якою доти керував тільки фактично, — добрий янгол при начальникові-сатані. Кожне, хто вважало себе жертвою сваволі чи було нею насправді, складало провину на всемогутнього, хоч уже й покійного, попередника.

Той представляв офіційну психіатрію з упертістю божевільного. Справжню мету свого життя він убачав у тому, щоб використовувати багатющий матеріал, який був у нього в руках, для підтвердження узвичаєних термінів. Випадки, типові в його розумінні, не давали йому спати. Він був великий прихильник завершеності системи й ненавидів сумніви. Люди, надто душевнохворі й злочинці, були йому байдужі. Право на життя він певною мірою за ними визнавав. Вони були тим досвідом, на основі якого авторитети творили науку. Сам він був один з авторитетів. Чоловік буркотливий і небалакучий, він любив виголошувати про будівничих науки проникливі промови, що їх Жорж Кін, його асистент, закипаючи від сорому за таку обмеженість думки, змушений був вислуховувати від початку до кінця й від кінця до початку годинами й навстоячки. Коли потрібно було зробити вибір між висновком суворішим і м’якшим, попередник віддавав перевагу суворішому. Пацієнтам, які під час обходу щоразу надокучали йому тією самою історією хвороби, він казав: «Я все знаю». Дружині він, навпаки, гірко нарікав на те, що через свою роботу змушений мати справу з такими несамовитими. Їй-таки він звіряв найпотаємніші свої думки про суть психічних недуг, думки, які він не виносив на суд громадськости тільки через те, що для системи вони, мовляв, надто прості й грубі, а отже, й небезпечні. Божеволіють, казав він вельми переконливо й пронизував дружину гострим поглядом, через що вона червоніла, божеволіють саме ті, хто завжди думає тільки про себе. Божевілля — це кара за егоїзм. Тим-то в психіатричних лікарнях збирається найбільша негідь з усієї країни. В’язниці виконують таке саме завдання, але науці психушки потрібні як наочне приладдя. Нічого іншого сказати дружині він не міг. Вона була на тридцять років молодша від нього й скрашувала його старість.