Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

Слід зазначити, що період феодальної роздробленості в Західній Європі також характеризується збереженням етнічної спільності всього населення тієї чи іншої країни. Наприклад, інтеграція германських племінних союзів, що почала інтенсивно проводитись на якісно новому рівні у зв’язку з виникненням в IX ст. Германського королівства (з X ст. — «Священної Римської імперії германської нації»), призвела до формування німецької народності, яка існувала і в часи феодальної роздробленості. Але в XII—XIII ст. внаслідок політичної роздробленості і вузькості господарських зв’язків існували баварська, саксонська, швабська та інші народності, самосвідомість носіїв яких була набагато сильнішою, ніж їхнє ставлення до загальнонімецької спільності[758].

Здавалося б, згадки на сторінках давньоруських літописів про «киян», «суздальців», «ростовців», «новгородців», «смолян», «галичан», «рязанців», «чернігівців» дають можливість за аналогією з вищенаведеними західноєвропейськими свідченнями говорити про ефемерність існування загальнослов’янської спільності й заміни її етнічною самосвідомістю на рівні землі-князівства. Можливо, що якраз через це етнографи-славісти практично не вивчають проблему давньоруської народності, а використовують «заготівки» 30—40-річної давності. Але комплексне вивчення наявних джерел дозволяє говорити про її реальне існування. Воно пов’язане з особливостями соціально-економічних відносин на Русі XII—XIII ст. Протягом усього цього періоду відбувалась вперта боротьба доцентрових і відцентрових сил. Одним з головних вузлів міжкнязівських відносин залишався Київ, хоч він і втрачав поступово своє монопольне політичне значення. Та й вся Київська земля, яка була давнім політичним і територіальним ядром Русі, не перетворилась на спадкову вотчину однієї з князівських сімей, окреме незалежне князівство, а вважалась власністю великокнязівського столу і навіть загальнодинастичною спадщиною давньоруського князівського роду[759]. На відміну-від західноєвропейських феодалів, переважна більшість яких, одержавши свої володіння, залишилася тут назавжди, а також передавала їх своїм нащадкам (такий процес відбувався з покоління в покоління), руські князі ще з часів ранньофеодальної монархії весь час перебували в русі, докладаючи зусиль для зайняття більш престижного і вигідного в економічному плані столу. При цьому володарі окремих земель, бажаючи заволодіти новими територіями, хотіли залишити собі й старі наділи (або ж хоч частину з них). У Західній Європі не мали місця випадки на зразок комбінації, яка зафіксована в Лаврентіївському літописі під 1135 р.: «Георгий князь Володимеричь испроси у брата своего Ярополка Переяславль а Ярополку вда Суждаль и Ростовъ и прочюю волость свою но не всю».

Рис. 32. Прикраси кінської збруї (реконструкція Р. С. Орлова).

Досить показовими в цьому плані були події, записи про які збереглися в Іпатіївському літописі під 1195 р., коли суздальський князь Всеволод Велике Гніздо прислав до київського правителя Рюрика послів з заявою: «Вы есте нарекли мя во своемь племени во Володимерѣ старшѣишаго, а нынѣ сѣдѣлъ еси в Киевѣ, в мнѣ еси части не оучинилъ в Роускои землѣ, но раздалъ еси инѣмъ моложьшимъ братьи своей, даже мнѣ в ней части нѣтъ». Потім у цьому посланні слідувала вимога передати йому у володіння в «Руській землі» Торчеськ, Треполь, Корсунь, Богу слав, Канев, тобто міста, які Рюрик уже віддав своєму зятю Роману. З цього приводу для закріплення акту передачі вже був цілований хрест. В зв’язку з такою конфліктною ситуацією навіть митрополит Никифор рекомендував київському правителю перерозподілити володіння на користь старшого: «...а нынѣ азъ снимаю с тебе кресное цѣлование и взимаю на ся, а ты послоушаи мене, возма волость оу зятя оу своего дай же старѣишему, а Романови даси иноую...». З таким варіантом погоджується і зацікавлений у володіннях Роман, який говорить своєму тестю: «...отче то ци про мене тобѣ не жити сватомъ своимъ и в любовь не внити, а мнѣ любо иноую волость в тое мѣсто даси, лоубо коунами даси за нее...». У результаті цих переговорів претензії суздальського князя були задоволені: «...да Всеволодъ Торцькый зяти своемоу Ростиславоу Рюриковичю, а в иныи городы посла посадники своя». Як бачимо, у цьому випадку сам князь навіть не переселився в отримані гради, а відправив туди представників з свого оточення. Про те, що вихідці з одних земель, слуги окремих князів (як і представники самого роду Рюриковичів) перебирались протягом свого життя з місця на місце, також свідчать конкретні літописні повідомлення того ж Іпатіївського літопису: після смерті князя Юрія Довгорукого у Києві 1158 р. у Київській землі почали «...избивахуть Суждалци по городомъ и по селомъ, а товары ихъ грабяче». Багато суздальців потрапило в Середнє Подніпров’я після вокняжіння в Києві на великокнязівському столі Юрія, який «...раздал волости дѣтемъ. Андрѣя посади Вышегородѣ, а Бориса Туровѣ, Глѣба в Переяславли, а Василкови да Поросье». Отримували наділи родичі і підлеглі князів не тільки в межах загальнодинастичної спадщини (тобто в Київській землі). В 1175 р., коли Ростиславичі сіли на князювання у Ростовській землі, то вони «...роздал бѣста посадничьства Руськымъ дѣцькым. Они же многу тяготу людемь симъ створиша продажами и вирами». Не завжди для нових володарів життя складалося благополучно. Часто їх виганяв сильніший суперник при підтримці місцевих сил, як це було з Ізяславом Мстиславичем 1150 р. Стоячи біля м. Пересопниці на р. Горині, князеві довелось говорити своїй військовій дружині: «...вы есте по мнѣ из Рускы земли вышли своихъ селъ и своихъ жизнии лишився, а азъ пакы своея дѣдины и отчины не могу перезрѣти».

З вищенаведених свідчень випливає, що постійні переміщення, різноманітні інтенсивні контакти між князівськими сім’ями та їх васалами дозволяли підтримувати зв’язки (в тому числі й економічні) між окремими регіонами держави, робили неможливим «переключення» тільки на внутрішні проблеми конкретної підвласної території. Можливо, що якраз через це, залежно від конкретної історичної ситуації, до «Руської землі» могли входити, на думку літописця, різні землі-князівства. Але постійно до її складу входив Київ та прилегла до нього територія.

Такий погляд на зв’язки між різними територіями, підвласними руським князям, підтверджується широким асортиментом виробів міських та сільських ремісників, сільськогосподарських знарядь праці, будівництвом (військовим та житловим), кам’яною архітектурою. Ми вже згадували про мікроміграції «кращих мужів» з північних районів у південноруське порубіжжя, про переселення особисто залежних груп населення на нові землі. Але про переміщення в меридіональному напрямку розповідають тексти окремих берестяних грамот, знайдених у Новгороді Великому. Наприклад, у грамоті № 424, датованій XII ст. і знайденій в шарах Ільїнського розколу, син пропонував батькам продати двір в цьому північному місті й переїхати в Смоленськ або ж Київ. Цілком справедлива думка О. В. Арциховського і В. Л. Яніна, що цей текст