Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

верхівки таких причин для консолідації мали достатньо. Тому якраз їх слід розглядати в першу чергу як фундаторів народності. У цьому є принципова відмінність від специфіки етнічних утворень пізніших часів, особливо при формуванні націй, коли між окремими територіями і грушами населення встановлюються набагато тісніші взаємозв’язки, що сприяло закріпленню нової самосвідомості у віднесенні себе до певної історичної спільності. На жаль, поки що на розробку цього питання зверталось явно недостатньо уваги.

Рис. 31. Шиферні формочки з Києва для відливки прикрас, на яких зберігся арабський напис.

Не можна не згадати і про те, що у феодальному суспільстві світосприймання було релігійним. Тому на верхньому рівні етнічної ієрархії в цей час в основу етнічного самоусвідомлення було покладено більш чітко виражений конфесіональний критерій. Людство розділилось на християн, мусульман, іудаїстів. Цей критерій виявився досить стійким, він легко набував етноконфесійного характеру. В конкретній ситуації Східної Європи запровадження панівною верхівкою християнства за православним обрядом близько 988 р. і його наступний симбіоз зі старими віруваннями, що призвело до значного поширення двовір’я, також можна сприймати як ще одну ідеологічну ланку в етнічному розвитку східнослов’янського масиву. Побудова ж у першій половині — середині XI ст. (тобто майже одночасно) Софійських соборів у Києві (1037 р.), Новгороді (1050 р.) та Полоцьку (50-і роки згаданого століття) є красномовним свідченням того, що поширення нової віри в різних регіонах Русі князівською верхівкою здійснювалось послідовно. Звичайно, на початковому етапі запровадження християнства, що часто супроводжувалось насильством з боку церковно-світського альянсу, не всі неофіти ставали щирими прихильниками нової віри.

Глава 3

Етнічні процеси в епоху феодальної роздробленості Київської Русі XII—ХІІІ ст.

Порушуючи питання про етнічну ситуацію на етапі феодальної роздробленості (XII—XIII ст.) та її висвітлення в сучасній науковій літературі, слід мати на увазі, що воно є дуже непростим. Як основний аргумент окремими вченими висувається чинник феодальної роздробленості, за якої нібито порушуються економічні, культурні та політичні зв’язки між окремими землями. На думку П. П. Толочка, спірне положення про розпад Давньоруської держави, таким чином, перетворилось на основний доказ розпаду етнічної спільності східних слов’ян[755]. Зокрема, таку думку чітко сформулював О. Н. Робінсон: «В процесі розпаду Київської Русі пов’язана з нею широка концепція «Русі» або «Руської землі» поступово перестала відповідати інтересам частково чи повністю самостійних князівств, що створились. До другої половини XII ст. вже міцно утвердилось поняття «землі» як суверенного об’єднання («Суздальська земля», «Смоленська земля», «Сіверська земля» та ін.). Тільки в одному випадку, а саме в понятті «Руська земля», малось на увазі таке історично сформоване об’єднання, до якого входило кілька складових: колишнє Київське князівство, Переяславське князівство і, мабуть, більша частина Чернігівського князівства. По території своїй «Руська земля» знову помітно зменшилась, наблизившись значною мірою до давніх кордонів Середнього Подніпров’я...». І далі: «...концепція «Руської землі» швидко розрослася в поняття про велику імперію, а потім, з розпадом імперії, поступово все більше звужувалася, повертаючись до уявлення про початкові її розміри. У другій половині XII ст. «широка» концепція «Руської землі» існувала здебільшого як історичний переказ, а «вузька» концепція — як звичайна політична реальність»[756]. Для таких тверджень основним аргументом є неодноразове протиставлення Руської землі у вузькому значенні цього терміна (власне Придніпровського регіону) й інших давньоруських земель-князівств. Це, зокрема, зафіксовано в Лаврентіївському літописі під 1154 р.: «...поиде Гюрги с Роствци, и с Суждалци, и со всьми дьтми в Русь...». Але водночас не приділяється належна увага численним записам у літописах, де про Русь йдеться як про сукупність різних земель, що входять до складу однієї держави. Зокрема, це стосується згадки про Липецьку битву 1216 р., що зафіксована в Академічному списку Суздальського літопису, де Руська землі характеризує ться як «...Галичьская, и Киевская, и Смоленьская, и Черніговьская, и Новгородская, и Рязаньская...».

Ще одним аргументом прихильників гіпотези про протистояння різних земель, що призводило до певної їх відособленості, є численні збройні конфлікти, які мали місце між окремими князями та їх васалами. Так, часто як приклад наводиться конфлікт між володарями Київської та Ростово-Суздальської земель, що завершився 1169 р. взяттям Києва військами Андрія Боголюбського. Цей факт у деяких виданнях трактується як початок кардинального розмежування південних і північно-східних земель, що призвело до появи в майбутньому російської та української народностей і націй. Але ось як початок походу описується в Іпатіївському літописі під 1170 р.: «Той же зимѣ посла Андрѣй сна свого Мьстислава с полкы своими исъ Суждаля на Киевского кнзя на Мьстислава на Изяслави с Ростовци и с Володимирци, и съ Суждалци, и инѣхъ князии 11, и Бориса Жидиславича. Глѣбъ ис Переяславля Дюргевич, Роман ис Смоленьска, Володимиръ Андрѣевичь из Дорогобужа, Рюрикъ изъ Вроучего, Давидъ из Вышегорода, брат его Мстиславъ Олег Святославичь, Игорь, брат его, и Всеволодъ Гюргевичь, Мстиславъ внукъ Гюргевъ». Тобто, в поході, що був організований поволзьким князем (який сам, до речі, залишився вдома), «...брали участь не тільки і навіть не стільки суздальські сили, скільки південноруські. Подібні акції щодо давньої столиці Русі розпочинали й інші князі, зокрема Всеволод Ольгович, Роман Мстиславич і Рюрик Ростиславич, які займали відповідно чернігівський, волинський і київський столи. Це була боротьба за владу, за старійшинство серед давньоруських князів, представників однієї країни і єдиної давньоруської народності»[757]. До речі, коли Андрій після перемоги «исполнився высокоумья, разгордевся велми» та зробив спробу диктувати південноруським князям свою волю, то його послу мечнику Михну 1174 р. останні обстригли голову й бороду і в такому вигляді відправили в зворотному напрямку. Повторний похід на Київ закінчився двомісячним стоянням під стінами Вишгорода значних сил поволзького зверхника і безуспішним завершенням операції: «И тако возвратишася вся сила Андрея князя Суждальского... пришли бо бяху высокомысляще, а смирение отъидоша в домы своя».

Коли ж звернемось до подій XII—ХІІІ ст., побачимо цілковиту інформованість кожної зі сторін про деталі життя своїх сусідів, що також свідчить про постійні інтенсивні зв’язки між землями-князівствами, в кожній з яких на столі сидів один з представників обширного сімейства Рюриковичів. Так, під 1145 р. Суздальський літопис повідомляє про пожежу на київському Подолі, Іпатіївський літопис під 1158 р. розповідає про будівництво вже згаданим Андрієм Боголюбським церкви у Володимирі на р. Клязьмі, а Новгородський літопис під 1224 р. докладно описує битву на р. Калці. Таких фактів у писемних джерелах досить багато. Часто одні й ті самі події, важливі для всієї країни, детально фіксуються в різних літописах. Усі вони підтверджують тезу