Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

— Ти про що? — Еймос не розумів, чи з нього кепкують, і про

всяк випадок був готовий розсердитися.

— Ну, знаєш, так кажуть. «Це не ядерна фізика». Типу, це не

так уже і складно. А ти, Еймосе, знаєшся на ядерній фізиці. По-справжньому. Ти все життя працюєш із термоядерними

реакторами і двигунами. Кілька століть тому люди

вишиковувались би в чергу, щоб віддати дітей тобі у навчання

й отримати твої знання.

— Про що ти, бля... — почав Еймос, але затнувся, щойно нове

сонце на мить спалахнуло і згасло за ілюмінатором кокпіта. —

От бачиш! Казав же, що рвоне.

— А я й не сумнівався, — усміхнувся Голден, поплескав Еймоса

по м’язистому плечі й відштовхнувся у напрямку корми вздовж

трапа.

— Що це за маячня була? — кинув у порожнечу Еймос, поки

Голден відпливав геть.

Капітан проминув командний центр. Крісло Наомі стояло

порожнє — він наказав їй поспати. До римів, що стирчали

з палуби, було прив’язано сейф зі стелс-корабля. Вирізаний зі

стіни, він здавався більшим. Чорний, міцний і солідний. Саме

в такому варто зберігати погибель усієї Сонячної системи.

Голден підлетів до нього і прошепотів:

— Сезаме, відчинися...

Сейф проігнорував його слова, але відчинився люк у підлозі.

На палубу видерся Міллер — він уже встиг перевдягнути

скафандр на затхлу синю робу та свій незмінний капелюх. Щось

у виразі його обличчя збентежило Голдена — навіть більше, ніж

присутність детектива бентежила зазвичай.

— Привіт, — сказав Голден.

Міллер мовчки кивнув та підтягнувся до одного з терміналів, а тоді пристібнувся до крісла.

— Ми вже знаємо, куди летимо далі?

— Ще ні. Я попросив Алекса прорахувати кілька можливих

курсів, але ще не вирішив.

— Новини не вмикав?

Голден заперечно похитав головою, а тоді вирішив зайняти

крісло у протилежному кінці приміщення. Від Міллерового

погляду холола кров.

— Щось сталося?

— А в тобі ні краплі лицемірства, Голдене. Гадаю, цією твоєю

рисою варто захоплюватися.

— Просто скажи, що сталося, — наполягав Голден.

— Я серйозно. Всі люди стверджують, ніби у щось вірять.

«Родина — найцінніше», каже один, а потім, у день зарплати, знімає повію за п’ятдесят баксів. «Я патріот», каже другий

і махлює з податками. Але не ти. Бо ти стверджуєш, що всі

повинні знати все, і Господь свідок — дієш відповідно.

Міллер, очевидно, чекав відповіді, але Голден не знав, що

сказати. Промова детектива видавалася ніби підготовленою

заздалегідь. Тож хай він сам і закінчить.

— Отже, до Марса доходить інформація, що, можливо, Земля

таємно будує кораблі й ті кораблі літають без будь-якої

ідентифікації. Якісь із цих кораблів, можливо, знищили

марсіянський флагман. Ну і, певно, що Марс хоче це перевірити.

Це ж Коаліція — велика і дружна гегемонія, що майже сотню

років тримає Сонячну систему під контролем. Офіцери

командного складу ледве не сплять одне з одним. Тож це не

може бути правдою, якась помилка, ага?

— Так, — погодився Голден, чекаючи на продовження.

— Отже, Марс посилає повідомлення... Ну, тобто, я точно не

знаю, але, певно, саме так усе починається в таких випадках.

Велике цабе з Марса дзвонить якомусь великому цабе із Землі.

— Схоже на правду.

— І як ти гадаєш, як відповідає Земля?

— Не знаю.

Міллер нахилився вперед, клацнув вимикачем на одному

з екранів і вибрав файл, що називався його прізвищем, створений менше години тому. Запис випуску марсіянських

новин — нічне небо над Марсом з-під купола. Світлі смуги

і спалахи у пітьмі. Рухомий рядок унизу екрана пояснює, що

земні кораблі на марсіянській орбіті раптово та без

попередження відкрили вогонь по марсіянських колегах.

Смуги — це сліди торпед. Спалахи — загибель кораблів.

А тоді яскраве сяйво на кілька секунд перетворює марсіянську

ніч