read-books.club » Фантастика » Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь 📚 - Українською

Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

186
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь" автора Роберт М. Вегнер. Жанр книги: Фантастика / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 155 156
Перейти на сторінку:
бачили. Сила була моєю. Тільки моєю! Ти лежав, не міг навіть пальцем ворухнути, немов…

— Ну-у? Як хто?! — маг підірвався з землі та, підпираючись костуром, підскочив до бідолахи. — Як хто, Явенсе Ґальв?

Озирнувся через плече на прибулих.

— Залиште мені його на кілька годин, га? Ангаве, по старій дружбі. Навчу його поваги до кращих, а тоді віддам вам. Навіть не буде потреби його бинтувати.

Замахнувся костуром на в’язня.

— Пане лейтенанте, — голос брюнета перервав можливий скандал. — Що офіцер імперської армії може сказати на цю тему?

Кеннет глянув йому в очі.

— Тільки те, що дивні події припинилися незабаром після арешту цього чоловіка.

— Незабаром? Не відразу?

— Незабаром.

— А коли вони мали припинитися? — місцевий чародій махнув рукою, схоже, відмовившись від думки перерахувати в’язню кістки. — Хвиля швидко опала, але не відразу. Чого вони вас там учать, у Щурячій Норі?

Усі трійця здригнулася.

— Хе-хе, здивовані? Ви забули, де ви перебуваєте, Ангаве? І чому ти не любиш мене провідувати? Джерело досі не заспокоїлося, а коли я дивлюся на нього, — Дервен кивнув на Баленна-дит-Вареса, — то бачу тінь у формі стилета й відчуваю гарроту, яка стискається на горлі. Може, я і вмію сягати лише по Малий Камінь, але це мені насправді добре вдається — може, найкраще на Півночі Імперії. Тож забирай звідси цього шпигуна й вали.

— Не без в’язня.

— Якщо ти думаєш, що я дозволю тобі забрати когось із мешканців міста та віддати в руки…

— Ти нікого нікуди не віддаватимеш, — найстарший чародій підняв долоню. — Ми знайдемо йому якусь працю в академії та спостерігатимемо. Він… цікавий випадок. Напевне, проведе там решту життя, але кривди йому ніхто не зробить.

Після останніх слів мага в’язень закліпав і видав здавлений стогін.

— А… академія?

— Так.

— Я буду мешкати в академії магів?

— Так.

— Буду чародієм? Справжнім чародієм?

Ангав Ґенцер лагідно усміхнувся.

— Після того, що ти зробив, ніхто при здоровому глузді цього не заперечить. Ходімо.

Коли повітря за ними зімкнулося, Кеннет глибоко зітхнув і глянув на чародія. Якусь мить вони шкірилися один до одного, як ідіоти, але лейтенант споважнів першим.

— Щури? — це не було доброю новиною, імперська контррозвідка не з’являлася без мети. І мала паскудну репутацію.

— Неважливо. Я чув, що до кожної академії магії останнім часом приділили кількох. Начебто навіть за незалежними гільдіями стежать… — чародій стенув плечима. — Справи Щурів. Повертаймося додому, пане лейтенанте.

* * *

Він прокинувся в чудовому настрої, особливо зважаючи на те, що проспав лише пару годин. Ця ніч була важкою. Згідно з розпорядженням бургомістра та ради кланів, тварини, яких перенесло сюди магічним чином, були виключені з традиційної розваги, але знайшлося чимало тих, кому це не перешкоджало. Усю ніч вартівники пильнували майже двадцять тисяч овець та кіз і залагоджували конфлікти, що виникали. Перед світанком стало зрозуміло, що стадо не розкрадуть, і Кеннет дозволив собі короткий сон; загорнувшись у плащ, заснув просто на траві, і навіть холод від землі йому не перешкоджав.

Після пробудження якийсь час він лежав нерухомо, із заплющеними очима, насолоджуючись спокоєм. Тварини, що саме пробуджувалися, наповнювали світанок меканням та беканням, сонце пригрівало все сильніше, трава була м’якою. Краса та й годі.

— Дядя не спить?

Лише дитина вміє шепотіти так, наче кричить.

— Судячи з того, що він саме скам’янів зі страху — то ні.

— Сцо знацить: «скамені», мамо?

— Пізніше поясню тобі, золотце.

Прийшли обидві. Проблеми треба зустрічати стоячи. Він розплющив очі та підвівся.

— Доброго дня, пані Лидіє. Меегало.

Вони послали йому ідентичні усмішки, а Лидія-кер-Зеаве простягнула пляшку, загорнуту в нефарбовану вовну.

— Глінтвейн — стане в пригоді, щоб вигнати холод із кісток. Меегала хотіла, щоб ми принесли вам почастунок. А під рукою було лише це. І упереджуючи питання: коза почувається добре. Обгризає плющ.

Також подала йому олов’яний кухоль. Він налив, випив. Вино було гарячим — і тільки це мало значення. Роззирнувся полониною: його люди оточували стадо з усіх сторін, декілька солдатів спали, але більшість була на ногах. Кілька відсалютувало. Велерґорф та Вовк дивилися на нього з дурнуватими усмішками. Він це проігнорував.

— Дядько скоро приєднається, — пояснила Лидія. — Проведемо тут трохи часу.

Він звів брови.

— Сказав, що хоче глянути на цих тваринок поближче: хвиля спадає, Джерело заспокоюється, але він згадував щось про сліди переходу, про вторинні вири та вузли. Не знаю, про що йому йшлося, але я хотіла б, щоб Меегала була недалеко від нього, тож зробимо собі пікнік.

— Гм. Разом із людьми бургомістра та добровольцями в мене — сотня людей. Не знаю, чи ми дамо собі з нею раду, — пожартував.

— Після вчорашнього дня я якось почала вірити в Гірську Варту.

Вони разом усміхнулися, дивлячись на дівчинку, яка присіла неподалік і працьовито, жменями, рвала траву.

— Козу нагодую, — пояснила.

— Авжеж, Меегало, треба ж учитися дбати про свою кізку, так?

— Пйавда.

— А як матимеш більше кіз — ото буде проблема.

— Не хоцу більсе кіз.

— І добре, — втішився він.

— Хоцу дйакона.

Кеннет нервово засміявся і глянув на Лидію. Та похитала головою: схоже, для неї це була новина.

— А хто тобі розповів про драконів?

— Дядько Вовк.

Вовче, ти дурню.

— Із драконом може бути певна проблема, — пояснив він спокійно.

— Цому? — мала припинила рвати траву і глянула зі щирою цікавістю в синіх оченятах.

— Кажуть, що дракони пішли собі, що їх уже немає.

— Але я хоцу дйакона, — вона встала й насупилася.

— Проблема.

— Хочу дйакона, — повторила голосніше.

Раптом зробилося холодно, повіяв вітер.

— Але…

— Хоцу дйакона!

Йому здалося, що небо на мить наче затуманилося, а повітря загусло.

— Вовк!!! — крикнув він на весь голос.

Вартівник відійшов від свого десятника та підтюпцем поспішив до них. Вираз його обличчя був зосереджений.

— Ти вчора розповідав малій про дракона?

— Е-е-е… — вартівник переступив із ноги на ногу.

— Хоцу дйакона!!!

— Ти мав розповідати їй красиві казки. Спершу — стрільба з арбалета, а тоді історії про драконів? Ну то в тебе чверть години, аби знайти для панни Меегали-кер-Зеаве дракона, солдате. Візьми решту своєї десятки та якось вирішіть цю проблему! — Кеннет присів біля дівчинки. — Меегало, золотце, дядько Вовк зараз зробить тобі дракона. Скоро його отримаєш. Почекай трохи. Добре?

Вона майже відразу заспокоїлася. Посвітлішало. Або ж йому лише так здавалося, але він волів дмухати на воду.

— Добйє, — вона знову почала рвати траву. — А зайаз буду годувати козу.

Лейтенант підвівся, глянув на її матір і відчув у шлунку грудку льоду. Лидія-кер-Зеаве дивилася на нього, трохи нахиливши набік голову, з легенькою усмішкою на губах.

1 ... 155 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"