Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Сем із тривогою позирав то на один, то на другий берег. Раніше дерева здавалися йому ворожими, ніби приховували чиїсь таємні очі та підступні загрози. А от тепер він би хотів, аби довкола знову росли дерева. Семові ввижалося, що їхній Загін видно як на долоні: вони пливуть у маленьких відкритих човнах поміж земель, де немає захисту, і по ріці, що править за воєнний кордон.

Наступні два-три дні, доки вони рухались уперед, неухильно пливучи на південь, це почуття небезпеки виникло в усіх побратимів. Цілий день мандрівники налягали на весла і поспішали. Береги пролітали повз них. Незабаром Ріка значно поширшала, проте зміліла; довгі пологі кам’янисті береги тяглися зі сходу, у воді траплялися вкриті галькою мілини, тож гребти слід було обережно. Бурі Землі перетворювалися на похмуру пустку, над якою віяв холодний вітер зі Сходу. По інший бік луки переходили в низини з вичахлою травою, а подекуди видно було вже й купинчасті болота. Фродо здригнувся, подумавши про лужки, про водограї, про чисте сонце та про лагідні дощі Лотлорієну. На човнах майже не розмовляли і зовсім не сміялися. Кожен із Загону переймався тільки власними думками.

Леґоласове серце бігло під зорями літньої ночі на одній із північних галявин серед букових лісів; Ґімлі подумки перебирав руками золото і розмірковував, чи пасуватиме воно, щоби виготовити з нього оправу для подарунка Володарки. Мері та Піпін посередині човна почувалися погано, адже Боромир сидів і бурмотів щось сам до себе й іноді гриз нігті, ніби його долали якісь тривоги чи сумніви, а іноді хапався за весло й підганяв свого човна майже впритул до Араґорнового. Одного разу Піпін, який сидів на носі, озирнувся й упіймав дивний блиск в очах Боромира, коли той дивився вперед на Фродо. Сем уже давно вирішив, що, хоча човни, можливо, і не були такі небезпечні, як його привчили вважати від народження, вони все-таки ще більш незручні, ніж він собі навіть уявляв. Гобіт почувався затиснутим у лещатах і нещасним, бо йому нічого було робити, крім як роздивлятися зимові землі, які повільно проминали повз нього, й сірі води обабіч. Навіть якщо його супутники користувалися веслами, йому вони їх не довіряли.

Четвертого дня, коли довкола них згустилися сутінки, Сем озирався назад понад схиленими головами Фродо й Араґорна та понад човнами, які пливли за ними: він був сонний і прагнув, аби вже таки десь розбили табір і знову можна було відчути землю під ногами. Зненацька щось привернуло його увагу: спершу він просто тихцем дивився, а потому сів і протер очі; та коли глянув на те «щось» знову, то вже його не побачив.

Тієї ночі вони розбили табір на невеличкому острівці поблизу західного берега. Сем розгорнув свої коцики біля Фродо.

— Мені наснився кумедний сон за годину чи дві до того, як ми спинилися, пане Фродо, — сказав він. — Хоча, можливо, то був і не сон. Але точно кумедний.

— Ну, і про що ж він? — запитав Фродо, знаючи, що Сем не вмоститься, доки не розповість своєї історії, хоч би якою вона була. — Відколи ми покинули Лотлорієн, я не бачив і не думав ні про що, що змусило би мене усміхнутися.

— Він був кумедний ось чому, пане Фродо: бо був дивний. Якщо це не сон, то все не так, як мало би бути. Тож я мушу розповісти його тобі. Ось що мені привиділося: я бачив колоду з очима!

— Колода — це нічого, — сказав Фродо. — Їх на Ріці багато. Але які вже там очі!

— А очі таки були, — не вгавав Сем. — Саме ті очі змусили мене прокинутися, так би мовити. Я побачив щось, що сприйняв за колоду, яка пливла в напівтемряві слідом за човном Ґімлі, тому не дуже зважав на неї. А тоді мені здалося, ніби колода поволі нас наздоганяє. І це вже було щось незвичайне, скажімо так: дивитися, як усі ми разом пливемо за течією. Потому я побачив очі — ніби дві бліді цятки, блискучі, на горбі біля ближнього краю колоди. Та ба: то була не колода, бо мала ноги-лопаті, мов у лебедя, тільки вони здавалися більшими за лебедині, й вона постійно рухала ними вгору-вниз...

Саме тоді я випростався і протер очі, щоби закричати, ну, якби воно нікуди не зникло, коли я витрушу сон зі своєї голови. Бо те-що-там-було рухалося дуже швидко й уже підібралося зовсім близько до Ґімлі. Та чи то ті два світляки помітили, що я ворухнувся і дивлюся на них, чи то я отямився — не знаю. Коли я знову туди поглянув, нічого вже не було. Проте, здається, я угледів бічним зором, скажімо так, як щось темне майнуло в мороці на березі. Тільки очей я вже не бачив...

«Знову мариш, Семе Груничу», — сказав я собі, втім нічого і нікому про це тоді не розповів. Але міркував про все від тієї пори і тепер уже не певен. Що ти про це думаєш, пане Фродо?

— Я подумав би, що це лише колода, і сутінки, і твої сонні очі, Семе, — відказав Фродо, — якби ті очі вперше внадилися за нами. Та ж ні. Я бачив їх уже давно, на півночі, ще до того, як ми дісталися до Лорієну. І бачив, як тієї самої ночі на поміст вилазить дивна оката істота. Гальдір також її бачив. А ти пригадуєш донесення ельфів, котрі пішли за зграєю орків?

— Ох, — зойкнув Сем, — авжеж, і пригадую ще дещо. Не подобаються мені мої думки, та, міркуючи про те і про се, про історії пана Більбо і про таке інше, я, гадаю, можу навіть сказати, як звуть ту істоту. А звуть її огидно. Чи не Ґолум, бува?

— Так, і я цього теж боявся певний час, — сказав Фродо. — Від тієї ночі на помості. Думаю, він вештався Морією і натрапив на наш слід, однак я сподівався, що, доки ми будемо в Лорієні, він загубить наш запах. Підле створіння, мабуть, ховалось у лісах біля Срібно-жилої, тож і бачило, як ми вирушали!

— Не інакше, — погодився Сем. — І нам слід бути бодай трохи обережнішими, ніж дотепер, бо котроїсь із найближчих ночей відчуємо чиїсь огидні пальці на своїх шиях, якщо взагалі прокинемося, щоби щось відчути. Ось до чого