read-books.club » Фентезі » Мандри убивці, Робін Хобб 📚 - Українською

Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

335
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мандри убивці" автора Робін Хобб. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 154 155 156 ... 252
Перейти на сторінку:
Нічноокий.

Хай як я питав, але він так і не зумів пояснити, що мав на увазі.

Коли надвечір’я перейшло у вечір, я й сам почав дещо зауважувати. Раз у раз помічав, як мої думки ширяють у яскравих снах наяву, у такій глибокій задумі, що виходити з неї — наче зненацька прокинутися. І, як це зазвичай буває зі снами, вони лопалися, мов бульбашки, а я отямлювався, майже не пам’ятаючи, про що був задумався. Пейшенс роздає військові накази, наче королева Шести герцогств. Барріч купає дитину, наспівуючи при цьому. Двоє незнайомих мені людей складають стосом обпалені камені, відбудовуючи дім. Ці барвисті видіння здавалися безглуздими, але вони були такими живими, що я майже вірив своїй уяві. Легка хода дорогою, спершу така приємна, почала здаватися вимушеним поспіхом, наче течія підганяла мене до дій, не зважаючи на мою власну волю. Одначе я не міг іти надто швидко, бо Кеттл весь пополудень ішла нарівні зі мною. Вона часто перебивала мою задуму, ставлячи якесь тривіальне запитання, привертаючи мою увагу до птаха вгорі, цікавлячись, чи не болить у мене спина. Я намагався відповісти, та вже за мить не міг згадати, про що ми розмовляли. Тож не міг її винуватити за те, що вона супилася, такий скаламучений був мій розум, але й не міг нічим цьому зарадити. Ми проминули звалену впоперек дороги колоду. Тут у мене з’явилася якась дивна гадка, і я збирався було поділитися нею з Кеттл, але думка втекла, перш ніж я її усвідомив. Порожнеча настільки мене поглинула, що, коли Блазень до мене гукнув, я аж здригнувся. Глянув поперед себе, але не міг побачити навіть жодного джеппа.

— Фітце Чівелрі! — знову гукнув Блазень.

Я озирнуся і виявив, що проминув не лише його, а й усю нашу групу. Кеттл поруч зі мною щось пробурмотіла, озираючись. Ми обоє пішли назад.

Всі інші зупинилися і вже розвантажували джеппів.

— Невже ви збираєтеся розбити табір посеред дороги? — неспокійно спитала Кеттл.

Старлінг і Блазень зиркнули вгору, понад намет з козлиної шкури, який саме розкладали.

— А чого ви боїтесь? Велелюдних натовпів чи карет? — саркастично спитав Блазень.

— Вона пласка й рівна. А минулої ночі в мене під постіллю був чи то корінь, чи то камінь, — додала Старлінг.

Кеттл проігнорувала їх і звернулася до Кеттрікен:

— І нас здалеку помітить кожен, хто йтиме цією дорогою, — чи так, як ми, чи назустріч. Гадаю, нам слід звідси забратися і розбити табір під деревами.

Кеттрікен озирнулася довкола.

— Кеттл, уже майже стемніло. Не думаю, що у нас аж надто багато причин стерегтися погоні. Гадаю…

Я здригнувся від чийогось дотику. Це Блазень узяв мене за плече й повів до узбіччя дороги.

— Підіймайся, — сказав мені різкувато, коли ми дісталися краю лісу.

Я слухняно видряпався вгору, знову став на лісовий мох. Опинившись там, позіхнув, відчуваючи, як мені лящить у вухах. Майже відразу почувся бадьорішим. Знову глянув на дорогу. Старлінг і Кеттрікен збирали шкіряний намет, щоб його пересунути. Кеттл уже стягала з дороги опорні кілки.

— То ми таки вирішили розбити табір осторонь дороги, — дурнувато зауважив я.

— З тобою все гаразд? — стурбовано спитав Блазень.

— Авжеж. Моїй спині не гірше, ніж зазвичай, — додав я, думаючи, що він це мав на увазі.

— Ти стояв там, втупившись у дорогу й ні на кого не звертаючи уваги. Кеттл каже, що так ти поводився більшу частину пополудня.

— Мені трохи поплуталося в голові, — зізнався я. Зняв рукавицю, торкнувся свого обличчя. — Не думаю, що в мене лихоманка. Але дуже скидалося… усі ці яскраві лихоманні видіння.

— Кеттл думає, що це все дорога. Ти начебто сказав їй, що ця дорога сотворена Скіллом.

— Каже, що то я? Ні. Я думав, це саме Кеттл так сказала, коли ми зійшли на дорогу. Що вона сотворена Скіллом.

— Що значить «сотворена Скіллом»? — спитав Блазень.

— Що форми надав їй Скілл, — відповів я, а тоді продов­жив: — Так мені здається, хоч я ніколи не чув, щоб Скілл використовували для творення чи формування чогось. — Я глянув на дорогу, замислився. Вона так гладенько пливла крізь ліс, як чиста біла стрічка, що зникала між деревами. Мій погляд мимоволі потягся вздовж неї. Ще трохи — і я зазирну за наступну складку лісистого узбіччя.

— Фітце!

Я знову роздратовано подивився на Блазня.

— Що? — різко спитав я.

Він тремтів.

— Відколи я тебе залишив, ти просто стояв, втупившись у дорогу. Думав, що ти пішов по дрова для багаття, аж глянув угору і бачу: ти досі там стоїш. Що діється?

Я поволі закліпав. Щойно я гуляв містом, оглядаючи жовтогарячі та червоні плоди, які горами лежали на прилавках. Та коли я навпомацки потягся до цього сну, то він розвіявся, залишивши в моїй пам’яті лише сум’яття кольорів і пахощів.

— Не знаю. Може, в мене дійсно лихоманка. Або ж я дуже втомився. Піду по дрова.

— Я з тобою, — заявив Блазень.

Нічноокий біля моїх колін тривожно заскавчав. Я глянув униз, на нього.

— У чому річ? — вголос спитав я.

Він глянув на мене, хутро у нього між очима пішло неспокійними хвильками.

Здавалося, ти мене не чуєш. І твої думки були… не думки.

Усе буде гаразд. Блазень зі мною. Йди і полюй. Я чую твій голод.

А я твій, — зловісно сказав він.

Тоді пішов, але неохоче. Я ж слідом за Блазнем подався до лісу, та користі з мене було небагато. Тільки й того, що носив дерево, яке він підбирав і віддавав мені. Почувався так, наче ніяк не міг прокинутися.

— Тобі колись траплялося вивчати щось напрочуд цікаве, а тоді раптом глянути вгору та збагнути, що минули години, відколи ти за це взявся? Отак я почуваюся зараз.

Блазень передав мені чергову дровиняку.

— Ти мене лякаєш, — тихо промовив він. — Говориш наче король Шрюд у дні своєї недуги.

— Але ж його одурманювали, щоб він не відчував болю, — зауважив я. — А мене ні.

— Ось це і лякає, — сказав Блазень.

Ми разом повернулися до табору. Так забарилися, що Кеттл зі Старлінг уже самі назбирали трохи палива й розклали маленьке вогнище. Його полум’я осявало купол намету та людей, які поралися довкола. Джеппи, мов тіні, пропливали поблизу. Коли ми складали дрова поруч із багаттям, аби використати їх пізніше, Кеттл відірвалася від куховарства і глянула на мене.

— Як ти почуваєшся? — спитала вона.

— Краще, дякую, — відповів я.

Я озирнувся довкола, шукаючи для себе пильної роботи, але табір уже розбили без мене. Кеттрікен сиділа в наметі, вивчаючи карту при свічках, Кеттл мішала вівсянку над вогнищем, Блазень і Старлінг — справжнє диво — тихо розмовляли. Я стояв непорушно, намагаючись згадати, що хотів зробити, що тільки-но робив. Дорога. Я хотів ще раз глянути на дорогу. Обернувся, пішов до неї.

— Фітце Чівелрі!

Я озирнувся, вражений різким вигуком Кеттл.

— Що трапилося?

— Куди ти йдеш? — спитала вона. Помовчала, ніби власне запитання стало для неї несподіванкою. — Себто що з Нічнооким? Я вже давно його не бачила.

— Пішов полювати. Він повернеться. — Я знову рушив до дороги.

1 ... 154 155 156 ... 252
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мандри убивці, Робін Хобб», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мандри убивці, Робін Хобб"