Читати книгу - "Феномен Фенікса"

Скарби ті свого часу чекають та добрих людей. А скільки їх чекати — добрих людей, — хто скаже. Може ще рік, може ще вік, але вони неодмінно з’являться і тоді закляття над скарбами спадуть і дадуться вони в добрі руки добрим людям.

А станеться це ляше тоді, коли завершиться вічна боротьба Добра із Злом перемогою Добра.

І тоді до гетьманських скарбів прийде від усіх нас Доброслав з майбутнього чи й Добромисл і все владнається. Коли з глибини історії знову постануть Берегині наші, Білобоги, Дажбоги, Коляди, Купали, Лади, Свароги… Коли по весні засяє бог весняного сонця Ярило, юнак у білій киреї з вінком маків на голові, із серпом у руці та снопком жита в другій, і заспівають дівчата:

А доти, доки цього не станеться надійна стражниця гетьманського скарбу, вірна Поросючка нікого до нього не пустять і спроби не робіть. Не такі, як ви робили, а нічого не зробили. Коли з живою душею втекли, то й раді були.

А ось як Перун прогримить молодечим громом над вільною Україною, так і дадуться нам ті скарби — не для себе їх великий гетьман приховав. Для вільної України. Кажуть, сама жахна — страшна Поросючка, ставиш доброю та лагідною, відкриє ті скарби люду доброму.

Чи знаєте ви, що найважче у світі? А втім, гадати, мабуть, не варто. Запитайте краще про це в учня третього «А» класу Грицька Зінька із села Лоцманки, і ви дістанете точну і вичерпну відповідь. Виявляється, що найважче у світі — бути уважним на уроці, сидіти за партою і ні про що стороннє не думати. Тобто не соватися за партою, не дивитись у вікно на Дніпро, не мріяти про футбол, не смикати Олену Швидку за кіски, не пускати літачків, не шепотітися з Толиком Прокопенком, не підбивати Валі Покотилу, не… Ох, і багато ж набереться ще отих «не»!

А дома що найважче? На глибоке Грицеве переконання, це вчити уроки, коли тобі кортить на вигін, де твої друзі з галасом ганяють м’яча, не рвати штанів, не збивати черевиків, не лазити по деревах і ярах за селом, перед обідом мити руки і… Одне слово, побільше вчити уроки і поменше гуляти. Ще й лягати о дев’ятій, знаючи, що мама й тато після програми «Час» дивитимуться кіно… А потім найважче встати о сьомій, щоб без двадцяти вісім бути у школі. Слухняним, зразковим, з вивченими уроками.

Ох, як це важко, ви навіть уявити собі не можете!

Ось і цього разу, помахуючи портфелем, спішив Гриць до школи, а опинився у вибалках за селом. Просто так, на хвилинку забіг. А у вибалках гарно, там отакезні волохаті джмелі гудуть. І раптом з-за дикої груші вилетів метелик. Знаменита «мертва голова»! Таж такого метелика у їхньому класі ще ніхто не мав! Великий, наче вбраний в чорний оксамит, метелик з білим черепом на спині повільно пролетів через галяву і зник. Як Грицько не бігав, не шукав — марно. І метелика не зловив, і портфель невідомо де приткнув, і, звичайно ж, на заняття запізнився…

«Знову батька до школи викличуть», — тяжко зітхнув хлопець.

Зненацька згори долинуло якесь легке потріскування. Гриць звів голову: просто перед ним на галяву опускалася срібляста куля, що розсіювала навколо себе голубувате сяйво. Ось із неї висунулися три ноги, трохи зігнуті в колінах, а зверху з’явилися дві довгі гнучкі лозини. Сідаючи, чи то пак стаючи ногами в траву, куля трохи пострибала і завмерла. Тоді відчинилися дверці, і на галяву з кулі вистрибнув хлопчик. Зросту він був такого, як і Гриць, але дивний якийсь, смішний. Наче великий мураш. Руки-ноги тонкі, голова здоровенна, очі круглі, ще й вуха отакі!.. І все стрибає, стрибає. Гриць засміявся.

— Ей, ти, коник-стрибунець! Що то в тебе на голові?

— То антени, — сказав хлопчик-мураха.

— Ти часом не із станції юних техніків утік? — поцікавився Грицько. — Я Грицько Зінько, а ти хто такий?

— А я — Шмигик-Мигик, — каже той. — Я дуже прудкий і непосидючий.

Стрибнув і зник за кущем. Метнувся за ним Гриць, а Шмигик-Мигик уже позад нього сміється.

— Прудкий! — згодився Гриць. — Ото здивуються у школі, як про тебе розкажу. Погано, що я в школу запізнився.

— Хіба це погано, коли в школу запізнюються? — спитав Шмигик Мигик. — От новина-а… Та у нас за це тільки хвалять.

— Ти з неба звалився? — здивувався Гриць.

— Ага, — не образився хлопчик. — У нас, всенетаківців, хто коли захоче, тоді і йде до школи.

— А хто ж ви такі — всенетаківці?

— Ті, хто живе на планеті Всенетак.

— У вас і вдома уроків не треба вчити?

— Не треба.

— А що ж ви тоді робите? — не йняв віри Гриць.