Читати книгу - "Філософія як історія філософії: Підручник"

та легітимацію. Специфіка постсучасності полягає в тому, що макронанарити втратили свою легітимуючу силу і, відповідно, підірвана віра у панування розуму, соціальний прогрес та правову свободу. На відміну від цінностей та ідеалів Просвітництва, що базувалися на ідеях Ґ. Геґеля, постсучасний стан суспільства спрямований на повернення до метафізики І. Канта, до утвердження самооцінки індивідуального досвіду на мікрорівні.

Варто зазначити, що Ж.-Ф. Ліотар не єдиний, хто намагається дослідити постсучасність й визначити її основні риси. Досить назвати лише роботу Д. Харві, котра також має подібну назву «Стан постсучасності», де визначаються такі етапи постсучасності:

• проект Просвітництва, коли аксіомою вважалось існування єдиної відповіді на будь-яке запитання;

• друга половина ХІХ ст. — початок руйнування ідеї єдино можливої моделі репрезентації, утвердження множинності способів репрезентації;

• 1890 — друга декада ХХ ст. — панування різноманітних ідей та експериментів (література, музика, структурна лінгвістика тощо);

• період між двома світовими війнами, коли продовжувались пошуки «вічного міфу», що мав каталізувати людську діяльність;

• універсальний (високий) модернізм, що мав місце після Другої світової війни, коли відбувається поглинання модерністської естетики офіційною ідеологією істеблішменту.

У Ліотара для характеристики постсучасності з’являється термін «Освенцим», який означає знищення проекту сучасності; саме «Освенцимом» відкривається «постсучасність» і ніяка віра після нього вже неможлива. Уцілілими після «Освенцима» залишаються лише мікронаративи, оскільки вони не мають ніякої легітимуючої сили. Прогрес науки, характерний для постсучасності, веде за собою появу множини мовних ігор, які характеризуються виключно локальним детермінізмом, а тому вони не можуть претендувати на роль універсального метадискурсу.

Надзвичайно велика увага приділяється Ж.-Ф. Ліотаром аналізу влади мови, при цьому вихідним пунктом постає структуралістська модель співвідношення «синхронії» та «діахронії». Практичне використання мови у якості засобу влади спирається на цілий ряд методів обробки мовного матеріалу. Наслідком цього стає поява «режимів речень» та «жанрів дискурсу», які виконують роль методологічних процедур, додатковим інструментарієм стають також «правила користування мовою», завдяки яким влада отримує можливість маніпулювати мовою, привласнює собі її зміст.

Завдяки співіснуванню у сучасну епоху різноманітних «локально-релевантних мовних ігор», що виступають у якості жанрів дискурсу, для сучасної філософії характерним стає радикальний плюралізм, а основною вимогою моменту — реконструкція тотожності та утвердження чистої відмінності, відкидання таких лозунгів модерну як «єдність», «цілісність», «всезагальність» тощо. Ці відмінності не редукуються, їхня задача — не допустити встановлення диктатури одного жанру над іншими. Це положення являє собою варіацію пост структуралістських настанов стосовно мови, котра розумілась як певний інструмент для виявлення свого власного «де центрованого характеру», для ілюстрації відсутності єдиного організуючого центру у будь-якому оповіданні. Постмодерн знаходиться у безперервному пошуку нових уявлень, але не для того, щоб ними насолодитися, а щоб дати краще відчути, що існує і дещо таке, що не можна представити.

Ліотарівську концепцію метанаративів досить своєрідно доповнює Ф. Джеймісон, стверджуючи що оповідь — це не стільки літературна форма або структура, скільки епістемологічна категорія, котра може бути зрозумілою лише як одна з абстрактних, пустих, координат, із середини яких ми пізнаємо світ, як беззмістовна форма, яку наше сприйняття накладає на реальність.

Хоча Ж.-Ф. Ліотар й оголошує війну традиційній метафізиці, він. У той же час, залишається її заручником, оскільки наділяє владними повноваженнями лише один дискурс і визнає його пануючим.

Розділ 9 ВИМІРИ ФІЛОСОФІЇ П. РІКЕРА: ФЕНОМЕНОЛОГІЧНА ГЕРМЕНЕВТИКА (МОТИВ І «ПРОЕКТ» ДІЇ)

Філософська творчість Поля Рікера (Ricoeur, 1913-2005) ознаменувала собою завершення тенденції до плюралізації феноменологічних концепцій та стійкий пошук методологічної і концептуальної єдності. Французький філософ, який пройшов шлях від персоналізму та екзистенціалізму до феноменологічної герменевтики, взяв собі за завдання об’єднати різні способи філософствування, що існують в межах феноменологічно-екзистенційної традиції, показати їх такими, що взаємодоповнюють один одного і у своїй єдності уможливлюють цілісне сприйняття людини, світу, історії.

Концепція нарративності. П. Рікер послідовно проводить думку про взаємне підґрунтя феноменології і лінгвістичного аналізу, герменевтики та аналітичної філософії. Розглядаючи питання про те, що таке людина як предмет філософії і як вона може існувати у філософському дискурсі, він будує структуру передумов можливості гуманітарних наук. Ці умови та передумови вбачаються ним на трьох рівнях-лінгвістичному (мовному), практичному та естетичному, де існує, на думку Рікера, індивід, який говорить, діє та страждає.

Зрозуміти роздуми Рікера можливо лише в контексті його концепції нарративності, з якою сьогодні пов’язана його слава. Рікерівську концепцію нарративності можна назвати теорією значень «записаних» (промовлених, зроблених і т. ін.) текстів, концепцією творчої ролі мови у створенні «відкритих дискурсивних ситуацій». На сьогоднішній день на цю концепцію покладають надії психологи та психоаналітики (розробка нарративних структур відкриває шлях для дискурсивного виразу психічного змісту), історики (бо нарративні структури фундують історичну пам’ять, підтримують наслідування функціонування символічних структур свідомості, власного духовного розвитку людини, яка належить до певної культури), літературознавці (бо нарративні структури оповідань радикальним чином перетворюють час, який відображений в оповіданні) і, звичайно, філософи, адже дослідження нарративних структур здатне до певної міри стати фундаментом розуміння того, що нелегко підлягає осягненню.

Для Рікера головним є те, що Я не може бути первісною, безпосередньо даною інстанцією: воно виникає лише як результат розмаїття взаємодіючих культурних конкретизацій. Визначаючи філософію як таку, що основною своєю характеристикою має герменевтичність, «прочитання прихованих смислів у текстах зі смислами ніби відомими», Рікер вважає «завданням цієї герменевтики — показати, що існування не йде за словом, смислом, за рефлексією, а бере свій початок в екзегезі значень, що закорінені у світ культури; існування повинно засвоювати в собі тільки смисли, які є спочатку на поверхні, у творах, інституціях, пам’ятках культури або інших об’єктиваціях життя духу»[428].

Філософська концепція Рікера продовжує лінію рефлексивної філософії, головною проблемою якої є розуміння свого «Я» як суб’єкта операцій пізнання, воління, оцінки тощо. Рефлексія являє собою акт повернення до себе, за допомогою якого суб’єкт знову осягає з інтелектуальною ясністю і моральною відповідальністю об’єднуючий принцип тих операцій, в яких він