Читати книгу - "Доктор Сон"

Ден посміхнувся і відповів так само традиційно:

— Один день за раз.

2

Після «Отче наш», піци і шоколадного пирога з великою цифрою XV на ньому Ден провів Кейсі й допоміг йому сісти до його «Тундри»[406]. Вже почав падати сльотавий дощ.

— Весна у Нью-Гемпширі, — промовив кисло Кейсі. — Ну хіба не чудесна?

— Хлюща спадає й гряззю каляє, — промовив Ден декламаторським голосом. — А вітрило, як баран, буцає! Бус ослизає й нас обливає. Чорти б її, співаймо, чорти б її взяли!

Кейсі вирячився на нього.

— Ти оце щойно таке склав?

— Та де там. Це Езра Паунд[407]. Коли ви перестанете врешті ухилятися і зробите собі заміну кульшового суглоба?

Кейсі всміхнувся:

— Наступного місяця. Я так собі вирішив, коли ти розкажеш свій найбільший секрет, тоді й я зроблю собі операцію заміни того суглоба. — Він помовчав. — А не таким вже й к чорту великим був той твій секрет, Денно.

— Для мене це теж стало відкриттям. Я гадав, люди тікатимуть від мене з криками. Натомість вони стояли поруч і довкола, їли піцу і балакали про погоду.

— Якби ти розповів їм, що вбив сліпу бабцю, вони б так само їли і піцу, й пиріг. Безплатне є безплатним. — Він відкрив двері машини. — Підсади мене досередини, Денно.

Ден його підсадив.

Кейсі важко посовався, вмощуючись зручніше, потім ввімкнув двигун і «двірники», щоб змахували сльоту.

— Все меншає, коли виходить назовні, — сказав він. — Сподіваюся, ти передаси це далі, своїм молодикам.

— Так, О Мудрий Ви.

Кейсі сумно подивився на нього.

— Іди ти в сраку, душенько.

— Саме так, — відповів Денні. — Гадаю, повернусь-но я туди та допоможу прибирати стільці.

І саме так він і зробив.

Поки ти не спиш

1

Ані повітряних кульок, ані фокусників не було на дні народження Абри в цьому році. Їй виповнилося п’ятнадцять.

Натомість була гуркотлива рок-музика, від якої трусило весь сусідній квартал, з надвірних аудіобоксів, що їх, за компетентної допомоги Біллі Фрімена, встановив Дейв Стоун. Дорослі пригощалися пирогом, морозивом і кавою в кухні Стоунів. Діти панували у вітальні на першому поверсі й на задній галявині. І, судячи з їх голосів, «відривалися по повній». Близько п’ятої гості почали розходитися, але Емма Діні, найближча подружка Абри, залишилася на вечерю. Абра, розкішна у червоній спідниці й селянській блузі з відкритими плечима, вирувала чудовим настроєм. Вона захоплено зойкнула над гарним браслетом, подарованим їй Деном і, обнявши дядька, розцілувала його в обидві щоки. Він пах парфумом. От це вже було новиною.

Коли Абра пішла проводжати додому Емму й дівчата весело теревенили, віддаляючись по доріжці, на Дена напосілася Люсі. Губи зціплені, нові зморшки з’явилися навкруг її рота, а у волоссі перші доторки сивини. Скидалося на те, що Абра викинула Правдивий Вузол геть собі з голови, залишивши його минулому; але Люсі цього ніколи не зможе, подумав Ден.

— Ти побалакаєш з нею? Про ті тарілки?

— Я хочу піти надвір, подивитися, як сонце сідає за річку. Скажи їй, мабуть, щоб прилучилася до мене, коли вона повернеться від Дінів.

На обличчі в Люсі відбилося полегшення, і Ден подумав, що і в Девіда також. Для них вона завжди залишатиметься загадкою. Чи допомогло б їм, якби він сказав, що для нього вона теж завжди буде загадкою? Напевно, ні.

— Щасти, командире, — промовив Біллі.

На задньому ґанку, де Абра колись лежала в тому стані, що не був непритомністю, до нього приєднався Джон Далтон:

— Я б запропонував тобі моральну підтримку, але, гадаю, ти мусиш зробити це сам.

— А ти вже намагався побалакати з нею?

— Так. На прохання Люсі.

— Без пуття?

Джон знизав плечима:

— Вона відразу закривається, щойно торкнешся цієї теми.

— Я теж таким був, — сказав Ден. — У її віці.

— Але ж ти ніколи не розбивав геть усі тарілки в антикварному креденсі своєї матері, хіба не так?

— У моєї матері ніколи не було креденса, — відповів Ден.

Він пішов униз на край спадистого заднього подвір’я Стоунів і задивився на Сако, яка, красно дякувати призахідному сонцю, перетворилася на осяйну пурпурову змію. Скоро гори поглинуть останні промені сонця і річка обернеться сірою. Там, де колись стояла сітчаста огорожа — для убезпечення від потенційно загрозливих розвідок малих дітей, — тепер ріс ряд декоративних чагарників. Девід прибрав огорожу в жовтні минулого року, сказавши, що Абра і її друзі більше не потребують протекції; всі вони тепер вміли плавати, як риби.

Але, звісно, існували й інші небезпеки.

2

Колір води відцвів до найделікатнішого відтінку рожевого — зів’ялої троянди, — коли до нього приєдналася Абра. Йому не було потреби оглядатися, щоб знати, що вона тут, або те, що вона одягла светр, аби прикрити собі голі плечі. Повітря холоне стрімко весняними вечорами у центральному Нью-Гемпширі, навіть коли останні загрози снігу минулися.

(«мені страшенно подобається браслет Дене»)

Вона вже фактично майже перестала додавати «дядько».

(«я радий»)

— Вони хочуть, щоби ти поговорив зі мною про ті тарілки, — сказала вона. Слова, промовлені вголос, не мали й сліду тієї теплоти, що допливала разом з її думками, а думки зникли. Після дуже гарного і щирого «дякую», вона закрила внутрішню себе від нього. Вона вже добре це вміла робити тепер, а з кожним днем дедалі краще. — Хіба не так?

— А сама ти хочеш про них поговорити?

— Я їй казала вже, що мені шкода. Я казала, що це було ненавмисне. Не думаю, щоб вона мені повірила.

(«я вірю»)

— Тому що ти розумієш. А вони ні.

Ден не промовив нічого, тільки послав єдину думку:

(«?»)

— Вони не вірять мені ні в чому! — вибухнула вона. — Це так несправедливо! Я не знала, що тоді буде випивка, на тій ідіотській вечірці у Дженіфер, і я зовсім не пила! А вона мене гризе вже протягом двох довбаних тижнів!

(«???»)

Нічого. Річка вже стала майже цілковито сірою. Він ризикнув поглянути на Абру і побачив, що вона вивчає свої кросівки — червоні, в тон її спідниці. Тепер і щоки в неї були в тон її спідниці.

— Гаразд, — нарешті мовила вона, і, хоч так само не дивилася на нього, кутики