read-books.club » Бойовики » Пасажир 📚 - Українською

Читати книгу - "Пасажир"

208
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пасажир" автора Жан-Крістоф Гранже. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 154 155 156 ... 179
Перейти на сторінку:
взяти реванш. Він хотів витягти батьків із цього багна. І винагородити за їхнє життя на задвірках суспільства. Може, він придбав їм інший дім? Він нічогісінько не пам’ятав.

Східці. Дерево геть струхло, стало гниляччям. Під ногами чвакало зеленкувате багно, якісь комахи розбігалися в сутінках навсібіч. Він узявся за поруччя, остерігаючись, щоб вони не поламалися в його руці. Та вони ще трималися. У нього промайнула безглузда думка, що дім приймає його і хоче, щоб він дістався до мети.

Коридор. У першій кімнаті віконниці зачинені. Темно і порожньо. Він подався до іншої. Те саме. Ще одна кімната. Знову те саме. Аж натрапив на замкнені двері. Там навіть поставили нового замка. У нього з’явилася невиразна надія. Він спробував висадити двері плечем, сподіваючись, що вони не впадуть йому на голову. Та воно виявилося не так і просто. Довелося повернутися назад і взяти ту залізяку. Попоравшись із завісами та деревом, урешті він увійшов до тієї замкненої кімнати.

Але й тут було порожньо. Тільки в кутку стояли дві коробки, накриті пакетами для сміття. Він підійшов ближче й обережно підняв одного пакета, остерігаючись, щоб із коробки не порснули щури чи хробаки не повиповзали. Але там лежали ще нестарі зошити «Клерфонтен» у блакитних пластикових обкладинках. Він погортав одного, і серце мало не вистрибнуло з грудей. То були нотатки Франсуа Кубели про випадки дисоціативної втечі.

Він і на думці не мав, що може натрапити на такий скарб.

Він зірвав пакет з другої коробки. Конверти, світлини, офіційні папери… Усеньке життя родини Кубел у числах, фотографіях і бланках… Той, хто поклав тут ці документи, постарався убезпечити їх від вогкості — усередині коробки теж були вистелені пластиковими пакетами.

Хто ж лишив тут ці архіви? А він сам. Провадив розслідування, відчув небезпеку і влаштував у батьківському домі подобу свого штабу, зібравши в цій кімнаті речові докази, пов’язані з його справою і з його минулим.

Він відімкнув вікно і розчахнув віконниці. Дощ лину´в до кімнати, перш ніж він устиг зачинити вікно. Він обернувся і роззирнувся довкруги. По праву руч був коминок, затулений бляшаною заслінкою. На шпалерах лишилися сліди від меблів — ліжка, шафи, гардеробу. А також прямокутники від постерів, які висіли тут. Кубела вже здогадався, що це його кімната. Тут мешкав дитиною, а потім і підлітком. Він повернувся до коробок. Тут годинами треба все вивчати…

Він потер долоні, наче грів їх коло багаття, й опустився навколішки перед здобиччю. На вустах його з’явилася усмішка.

Його доля мала якусь гірку логіку.

Його розслідування розпочалося з порожніх коробок у Бордо.

І скінчилося повними коробками в Пантені.

Ні, таки варто було накинути гак, аби побачити Солінину мармизу. Хоч майор і знав, що Анаїс вранці виходить із в’язниці, він геть не сподівався побачити її у своєму кабінеті. Либонь, гадав, що вона скористається звільненням, щоб і далі самій провадити розслідування.

— Стули писок, Соліно. Це тільки я.

Він підняв окуляри на лоба.

— Знаєш, ти здивувала мене…

— Ми ж домовилися чи як?

Він невизначено махнув рукою.

— Ох, за нашого часу ці домовленості…

Вона взяла стільця й сіла напроти нього. Він тримався так само коректно, але байдужно. Вона сперлася ліктями на стіл і сказала:

— Я під судовим наглядом. У понеділок мені треба бути в судді, і я можу знову потрапити до в’язниці. Якщо цього не станеться, мене завдяки батьковій люб’язності вишлють до Бордо. Тож мені залишається тільки нинішній день і вихідні, щоб провадити це розслідування.

Соліна всміхнувся. Нарешті він уторопав.

— Оце я і називаю «шило в сраці».

— І треба поквапитися, а то мені воно боком вилізе.

Він знову всміхнувся.

— А ти що встиг? — запитала вона.

Соліна нерішуче скривився. І знову заходився смикати обручку.

— Та нічого. З’ясував, правда, що та невідома утоплениця — справді Медіна Малауї. Ми взяли зразки ДНК в її помешканні..

— Ви її ексгумуєте?

— А нащо? Про неї ліпше забути. Що ж до її справ за життя, то тут результати нульові.

— Ви з’ясували її останні контакти?

— Ми навіть не певні, якого дня вона зникла. А вдома в неї не було ні нотатника, ні ноутбука. Їх чи то Януш забрав, чи ще хтось до нього.

— А деталізація її дзвінків?

— Буде незабаром. Та щось підказує мені, що для клієнтів у неї був інший номер.

— Банківські рахунки?

— Та теж нічого. Повіям платять готівкою.

— Сусідів опитали?

— У неї у кварталі воно нічого не дало. Ніхто її не бачив. Вона провадила нічний спосіб життя.

— Таж вона ще навчалася.

— Певно, клієнти частіше бачили її голу сраку, ніж викладачі — її золотаві коси.

Брутальність лисаня дратувала її, та в поліції, як і в житті, близьких не обирають.

— А сутенер, клієнтура?

— Шукаємо.

— Зв’язувалися з ВБЗ і ГВБТЛ?

Наступники легендарного відділу моралі — відділ боротьби зі звідництвом і головний відділ боротьби з торгівлею людьми — основні служби з полоскання брудної білизни у Франції.

— Ні, — відчикрижив Соліна. — Зараз мені їхня поміч ні до чого.

— Ніхто не знає, що тіло пощастило ідентифікувати?

— Ні.

Анаїс усміхнулася. Попри своє становище чи швидше через нього, Соліна самотній ще дужче, аніж ведмідь, якого повернули до заповідника. Вирішивши розкрити цю справу сам, він не міг ні в кого прохати допомоги. Тепер йому без неї не обійтися.

— Солю, — уперше назвала вона його тим прізвиськом, що дуже йому личило, — мені потрібен кабінет, комп’ютер з інтернетом, авто і два тямущі помічники. А ще зателефонуй до комісаріату на майдані Інвалідів і будь-що влаштуй так, щоб ти став моїм наглядовим офіцером.

— А дупця в тебе не злипнеться, дитинко?

— Зі мною, — сказала вона, не звернувши уваги на ту грубу репліку, — ти здобудеш результата менш як за добу.

Соліна мовчав і знай теребив обручку, наче мастурбував.

Вона наполягала:

— Я для тебе єдиний шанс домогтися того, що ти хочеш. Твої люди недостатньо підготовлені, щоб провадити кримінальне слідство. Ти ні до кого не можеш звернутися, а в понеділок прокуратура призначить суддю, що передасть справу кримінальному відділові.

Він і далі мовчав.

— Ти від самого початку це знав. Тож і приходив до мене у в’язницю.

Солінине обличчя напружилося, на чолі залягли зморшки. Думки його можна було читати, мов розгорнуту книжку.

1 ... 154 155 156 ... 179
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пасажир», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пасажир"