Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Та що ж це таке?! Ледве що – вагітна! Ні, не вагітна! Ти сам казав, що мені час вже заміж. Ось, я привезла нареченого. Що не так? Це не Діма? Вибач, так, це не Діма!
— Хочеш мою думку? Я проти, щоб ти із цим молокососом створювала родину. Рано йому ще. Та й ти більш за все, що обпечешся. Можеш зробити, звичайно, як захочеш. Але я – проти, – і на цій урочистій ноті патетично пішов.
Наступного дня тато з самого ранку поїхав нібито по роботі. Я розуміла, що показує характер та свою холодну позицію. Натомість з мамою Вовка був на одній хвилі. Про кухню поговорити – будь ласка, про серіали – Вова в курсі, з бабусею усі обговорював, навіть якщо не дивився. А коли прикрутив якийсь гвинтик у шафці, продемонструвавши вправність рук, мама стала поважати його ще більше і замість «Володимире» зверталася «Вовочка». Я ледве відірвала свого нареченого від їхніхз мамою милих розмов, мотивуючи, що не завадило б містом пройтися, свіжим повітрям подихати.
— Прикольні у тебе батьки. Я таку тещу хочу, – радісно видав Вовка.
— У якому сенсі "хочу"? - уточнила я, приготувавшись ревнувати.
— В нормальному. Цікава жінка. Кажуть, що по мамі дружини можна дізнатися, якою буде дружина в старості. Те, що я дізнався, мені подобається, - чесно зізнався Вовка.
— Я б на твоєму місці так не раділа. По-перше, я характером на батька схожа. По-друге, тато сказав, що ти не готовий до родинного життя.
— Так це можна перевірити, - контраргументом прибив мою тезу. – Головне, що я знаю про те, що готовий. Розумію, що ти звикла до дещо не такого життя, як я. У хаті ти росла дорогій, тато – директор. Але в Києві тебе цілком влаштовувала задрипана хрущовка, отже, дорогий інтер'єр для тебе навряд чи головне. Великих грошей я тобі відразу не обіцяю, але коли вивчуся, сподіваюся, що теж стану як мінімум директором чогось. Своєї фірми, наприклад.
— Амбіційна ви людина, Титаренко Володимире. І не сказала б. А ось моя рідна школа, - ми підійшли до невеликої двоповерхової будівлі з червоної цегли. На цьому наша бесіда перейшла в площину моєї біографії, а саме, якою я була ученицею, з якого вікна тікав з уроків наш клас і на яке дерево довелося лізти найшкідливішому учню, щоб дістати футбольний м'ячик, що застряг там, бо я його туди зажбурила здуру.
Увечері Владик відвіз нас на останню електричку в бік Києва. Він хотів відвезти до Києва нас на машині, але я виказала своє категоричне «ні».
— Навіщо тебе мучити й бензин переводити? Усього якась година – і ми на місці, – переконувала я брата.
— Ти мені чогось недоговорюєш, Сонь? – наполягав Влад.
— Все нормально, чесне слово. Передавай привіт Свєті та Ваньці. Шкода, не побачилися, - я справді шкодувала, що Світлана відвезла племінника погостювати до своїх батьків. Але вона не знала, що я вирішу заявитися.
— Не востаннє, я сподіваюся, приїжджала? Коли наступного разу чекати? - брат завжди ставив це питання з того часу, як я оселилася в Києві.
— Думаю, що вже після випускного, - пообіцяла. – До речі, тато не в курсі, що Вовка, ну, що я у нього класний керівник…
— Я зрозумів, сестричко, не дурень. Тата нашого краще такими фактами автобіографії не бентежити. Менше знає, міцніший сон має. Хоча тепер – не певен. Як надумаєш в гості – Вовку забирай. Нехай батя звикає до нового зятя, - по голосу Влада я зрозуміла, що він давно просік ситуацію й прийняв усе, як є. Він завжди приймав мою сторону, навіть якщо вона була дивна й нелогічна.
Як злодії, ми прокралися до моєї квартири, очікуючи, що хтось або огріє чимось з-за рогу, або підстерігає для неприємної розмови. Але нікого не було. Доки Вовка на кухні викликався готувати легку вечерю, я пішла до сусідки дякувати за Багіру.
— Вона така слухняна. Якщо що, я завжди рада з нею посидіти та погуляти. Мішенька взагалі просив, щоб ми теж таку ж собачку завели. Я поки що не наважуюсь. Мені й з ним важко справлятися. А це вважай ще одна дитина в хаті. Тож з вашою Багірою погратися ми завжди раді, - приємно було чути, що наші обставини не завдали людям великих незручностей.
Коли я повернулася до квартири, то помітила, що червона лампочка автовідповідача блимає. Увімкнула прокручування запису.
— Снігуронька, блін. Що ти наробила? – лаявся Вітьок. - Якого х** було ментам здавати товар? І де ти, твою м***, поділася? Припрешся на хату, зателефонуй за номером, що висвітився. Інакше Вовік твій постраждає.
Я дивилася на Вовку, він – на мене. Першим моїм рішенням було стерти запис, але потім вирішила не поспішати, сісти та подумати гарненько над тим, у яку ми халепу встрягли.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.