Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Тульціє Іванівно! Тульціє Іванівно!
– Я зайнята! Ну, що ви на це скажете?
– Подиву гідне. Хоч я, признаюся.
– Тульціє Іванівно!
Ага, це ж вона і Сесілія, пригадав я.
– Ви не бачите, що я зайнята?
– Бачу. Однак.
І тут кудлатий добродій, якого я вперше зауважив і який кликав Тульцію Іванівну, яка одночасно була і Сесілією, нахилився і, несхвально зиркуючи на мене, зашепотів їй щось до вуха.
– Невже? – здивувалася Тульція Іванівна-Сесілія і, одразу забувши про моє існування, побігла з ним кудись углиб.
Ну, слава Богу, тепер я нарешті розшукаю старого, подумав я, і раптом почув, а тоді вже й побачив, як до мене говорить колосальна постать невизначеної статі, яка вимовляє слова гак, неначе у неї в роті смажаться шашлики.
– Ви мусите погодитися – таки мої найкращі!
– Ви до мене?
– Ваші сни – черевовіщування, а мої!
– Пробачте, я взагалі не маю снів!
– І знову ви тут плутаєтеся! – заверещав десь збоку добродій, що розповідав про черевики-бегемоти.
– Пробачте, – вибачився я, – я хотів лише пройти Мені лише до того пана, який біля магнетофона.
– Не плутаюся, а ставлю все на свої місця! – вигукнула колосальна постать з шашликами в роті, і я раптом зрозумів, що ніяк не здолаю їх обійти. Куди я лише ступлю, скрізь цей добродій і ця колосальна постать, яка оповідає про себе, як про особу жіночої статі. Я їх обходжу з усіх боків і ніяк не виплутаюся з їхнього кола, наче еони обертаються навколо мене, бо ж я їх благаю пропустити мене до старого, а вони не слухають мене.
– Вислухайте мене, – попросив я, та колосальна постать загриміла:
– Я вас усіх вислухала, усім дала наговоритися, і що ж я почула? Сни, які з однаковим успіхом могли снитися і двісті років тому! О ні, не перебивайте, вислухайте бодай раз правду. Ви не йдете в ногу з добою! Адже ми живемо в час, коли всі речі розкладені, а чи позначилося це на ваших снах? Ані трохи! Хто з вас мас абстрактні сни? Ні одна душа! Наче усі ви іце перебуваєте в печерах! Яка відсталість! Усі ваші єни і в наближенні не дорівнюють моїм! Вам не сниться, приміром, на всю свідомість, яка завжди кольорова, зважте, уся свідомість кольорова, а не щось там кольорове – риска й крапка, і це все. Або чотири спіралі і знак питання па рухомому тлі! Або червоні абстрактні пружини, що вигинаються під джазову музику. А мені сниться! Хто з вас похвалиться чимось подібним? Ніхто!
– Якби я лише захотів!
– Якби ви захотіли? Ха-ха-ха! – так зареготалася власниця абстрактних снів, що в колі, в якому я досі перебував, утворився порожній коридор, яким я одразу ж скористався, щоб вискочити.
– Ваші абстрактні сни! – почув я вже за собою, і вони назавжди щезли з мого поля зору.
Я подивився на всі боки, шукаючи старого, який знав мого відвідувача, і перед яким наполегливо перестерігала господиня, та він зник. Я зазирнув за ширму й побачив: магнето- фон вилучили, правда, біля нього лежало кілька шпуль зі стрічками, а поруч хтось поставив досить великий прозорий слоїк із брунатною рідиною, яка пахла медом, – враження таке, наче тут щойно поралися й покидали все, почувши мої кроки, – однак виявилося, що старого ніде не видно.
Я почував себе дуже незручно, нишпорячи по закутках у чужому мешканні; на щастя, ніхто цього не помічав, і я, хоч пригноблення й насідало на мене, продовжував розшуки. Я його шукатиму доти, доки знайду, затявся я, адже він знає мого відвідувача. Він не сміє зникнути, бож це моя остання адреса, напомповував я себе. Я його знайду, хоч би мені довелося тут вікувати, вистудійовуючи кожну шпарку.
І я справді знайшов. Я зіткнувся з ним за портьєрою, за якою ховалися двері чи то в коридор, чи то в інше помешкання, і я мало не вибив йому з рук пакунка, який сягав йому до підборіддя і який я вчасно встиг зловити, благаючи Бога, щоб у середині не містилося нічого скляного, бо тоді доведеться ще й платити за шкоду.
– Нарешті я вас уполював! – вигукнув я, допомагаючи йому підтримувати кутастий тягар. – Благаю вас, не відході,те, я вас стільки часу шукав!
– Справді? Я ж лише на хвилиночку відлучався, щоб дістати ось це. Я не відходжу, куди там відходити, коли саме зараз відбуватиметься введення.
І старий сказав щось таке, чого я не зрозумів, вирішивши, що, може, воно дійде до мене пізніше, а тепер головне – нехай розповість про мого відвідувача, якщо звичайно.
– Ви знаєте мого клієнта?
– Знаю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герострати, Емма Іванівна Андіївська», після закриття браузера.