Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Цяточка зростала на очах, швидко наближаючись до схарапуджених мандрівників. І вже за пару хвилин стало зрозумілим, що це щось на кшталт літаючого мотоцикла без коліс, осідланого срібним…

— Дар Ветер?! — видихнув Норильцєв, вдивляючись в дивного мотоцикліста. — Здається, Дар Ветер…

— Отой, котрого ви першого зустріли? — ворухнула пошерхлими губами Сонька. — На обшивці «Софії»?

— Угу…

— А що це за апарат під ним такий летючій? Мені щось на згадку Птахи Святого Міка спали. Арканаріанські…

— Угу…

— Та що — «угу»! Скажи краще… — тепер вже Такаманохара пробувала розговорити Норильцєва, але той не звертав на неї жодної уваги. Хоча останнє слово почув.

— Арканаріанаські?.. — видихнув раптом. — Ну, звісно, арканаріанські! На них ще Румата класно гасала.

Розгорнути цю тему йому не дав особисто срібний мотоцикліст, що вже зупиняв свій апарат і легко зістрибував з нього.

— Привіт! — кинув до Зоребора. — Давно не бачилися. А тебе як звуть, друже? — і схилився над піррянином, протягаючи йому велику дужу долоню.

— Нкса, — пискнув той. — А ви Др Ветр?

— Др, др, — засміявся мотоцикліст і, випроставшись, уважно подивився на Такаманохару: — А ви, як я розумію, товаришка Сонь Іа?

Сонька було якось дивно знітилася, але потім знизала плечима й ствердно кивнула у відповідь. Дар Ветер вже відверто вивчав її обличчя, але за хвилину порушив ніякову паузу:

— У вас, здається, щось трапилось? Щось я не бачу вашого зорельота. І Богдана Івановича.

— Він… Він, мабуть, за Сніжаною полетів.

— Зрозуміло. Так, може, й ми полетимо? Чого чекати?

— На цьому? — Сонька дещо зневажливо зміряла поглядом безколісний апарат. — На цьому вашому мотоциклі лише один пасажир вміститься. Ну, хіба що з Нксою…

— На космоциклі…

— Чого? — не зрозуміла дівчина.

— На космоциклі, кажу, а не на мотоциклі. Загалом-то, цей апарат призначений для пересування на орбіті. Але через непридатність базового корабля до посадки на планетні тіла та в зв‘язку з не передбачуваними обставинами… І оті „не передбачувані обставини” дуже не сподобались Такаманохарі.

— Пропоную зробити наступним чином, — продовжував тим часом Дар Ветер. — Спочатку я на „Софію” перевезу…

— Куди?! — в один голос вигукнули Сонька й Норильцєв.

Але якщо в хлопця голос був радісний, то у дівчини явно стривожений.

— На „Софію”, — тицьнув здійнятою рукою Дар Ветер в голчасте утворення, що нерухомо завмерло у вишині. — Так в мене мій літальний апарат називається. — І в нас теж… Називався.

— Ну, то й що? — знизав плечима Дар Ветер, підкреслено не звертаючи увагу на те, що про земний апарат мовилося в минулому часі. — В кожного з нас своя „Софія”… Але, до діла. Отже, спочатку я переводжу Ігоря з Нксою, а потім повертаюся за вами, товаришка Сонь Іа. Згодні?

Сонька лише знічено розвела руками.

Такаманохарі здалося, що їй цілу лискучу вічність довелося очікувати повернення Дар Ветера. Давно вже вона не відчувала такої самотності. Навіть в Україні. І тому, коли срібний космоцикл знову плавно опустився на скляні друзки, вона, не стримавшись, відразу ж кинулась до нього. І так само відразу ж засоромилася свого пориву, скоса зиркнувши на мешканця цього урочистого, але незатишного світу.

— Ви вже вибачте мені, — зробив вигляд, що не помічає цієї метушні, Дар Ветер. — Затримався трохи. Дуже вже здивувалися ваші хлопці тому, що на борту побачили.

— Чому?

— А це вже нехай вони самі розкажуть.

Сонька, що вже була здійняла ногу, маючи намір осідлати заднє сидіння космоциклу, так і завмерла в цій незручній позі.

— Богдан?!? — видихнула.

— Та ні, — відвів вбік свої срібні очі Дар Ветер і щось мінливе змінилося в його обличчі, від чого воно відразу ж нагадало Соньці обличчя Орія, крізь яке проступали риси Кременчука. — Ні, — повторив і вже сам заметушився, допомагаючи дівчині зайняти її місце. — Та ви сідайте, сідайте!

А Такаманохара тільки зараз зрозуміла, що за зовні спокійним виглядом космоцикліста з самої першої миті їхньої зустрічі приховується неабияке напруження.

— Що трапилося, Даре?

Той швидко пробарабанив пальцями по керму, скоса зиркнув на дівчину і, врешті решт, наважився:

— Ми загубили Богдана Івановича, товаришко Сонь Іа.

— Як це?! — ахнула вона.

— Сталося найнебезпечніше. Він увійшов в себе. Свого часу це трапилося зі Сніжаною. Вона дуже переживала розлучення батьків і… Спасибі вам, що ви знайшли її на орбіті.

— Почекайте, почекайте, — лихоманково намагалася щось зметикувати Такаманахора. — Але, наскільки мені відомо, Богдан… Іванович розлучився з дружиною опісля смерті доньки. Як же вона могла ПЕРЕЖИВАТИ цей факт?!

Хоча… Стоп!.. Вона ж жива… Нічого не розумію, остаточно заплуталась…

— Важко зрозуміти світ, побудований за законами ментальної фізики, але ви вже повірте мені на слово… Я ще не певен, але… але в тому, що Сніжана знову почала повертатися до життя, є особисто ваша заслуга, товаришко Сонь Іа…

— Звіть мене просто Соня.

— Добре. А різниця між її тодішнім станом і станом Богдана Івановича, в якому він перебуває зараз, полягає в тому, що він намагається шукати доньку і тому залишатиме сліди, як би не блокувалась його свідомість для всього іншого. Моя „Софія” обов‘язково його знайде.

— Так чого ж ми розсілися! — захвилювалася Такаманохара. Вона майже нічого не зрозуміла з пояснень Дара Ветера, але розбиратися з цим було ніколи. — Летимо, летимо!..

Здійнялися плавно й швидко. Соньці аж памороки трохи забило, але вона миттєво взяла себе в руки, спостерігаючи за тим, як внизу аж ген до обрію, вигинається сліпуча поверхня, вкрита геометрично правильними вертикальними торосами. Вона вперше не поспіхом могла роздивитися її з такої вишини. І чомусь цей краєвид нагадав Такаманохарі величезний майдан,