Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

швидкістю — Мікі не встиг й оком кліпнути — вистрибнув з капкана, наскільки дозволяв ланцюг, і кинувся на пса. Зубами й гострими, як лезо, кігтями він дряпав Мікі морду. Попри безцеремонність, войовничий запал ще не охопив Мікі, і песик був готовий відступити, якби Учак не вгризся йому в плече. Мікі загарчав і спробував вивільнитися, проте Учак не послабив хватки. Тоді Мікі клацнув зубами десь на потилиці ільки. За мить Учак був мертвий.

Мікі подався геть, однак щасливим переможцем не почувався. Він розправився з жертвою, та вбивство не принесло радості. Чотирилапого пса накрила туга, що звела з розуму не одного дволапого звіра. Навколо був величезний світ — проте для нього порожній. Мікі був ізгоєм, знемагав від самотності, потребував друга, а натомість усе живе боялося його або ненавиділо. Він був вигнанцем, нікому не потрібним звіром без друзів і домівки. Звісно, Мікі аж так не аналізував своїх нещасть, проте туга чорною хмарою лягала йому на серце.

Він не повернувся до вітролому. Натомість зупинився посеред долини, присів на задні лапи і вслухався в ніч. На небі одна за одною вигулькували зорі. Місяць зійшов цього вечора рано, освітивши ліс ніжним сяйвом. Мікі тужливо завив на великий червоний диск, що видавався сповненим життя. Трохи поблукав і вийшов до великого пустирища, де ніч була схожа на ясний день — пес добре бачив свою тінь, яка рухалася за ним, та й безліч інших тіней навкруги. Раптом нічний вітер приніс добре знайомий звук.

Звук долинув іздалеку і спершу був шепотом — відлунням дивних голосів, що летіли на крилах вітру. Певно, із сотню разів Мікі чув виття вовків. Після давнішньої зустрічі з вовчицею Магіґун, що лишила болючу рану на плечі, Мікі уникав шляхів, де вчувалося виття. Він навчив себе ненавидіти ці звуки. Одначе позбутися запалу, що викликав поклик крові, йому не вдалося. Цієї ночі виття притлумило і страхи, і ненависть. Десь неподалік було ТОВАРИСТВО. Там, звідки лунало виття, дико мчала зграя. Пари й трійки вовків були один одному ДРУЗЯМИ. Мікі затремтів усім тілом. Зустрічне виття вирвалося з його горла й перейшло у скавучання. Протягом наступної години віднесені вітром вовчі голоси стихли. Виючи на місяць, зграя подалася на захід, і тепер була досить далеко. Вовки пробігли неподалік від хатини метиса П’єро.

У П’єро гостював білий чоловік, який прямував до Форт-О’Ґод. Гість помітив, як П’єро перехрестився й забурмотів під ніс.

— Це скажена зграя, — пояснив господар. — Відтоді, як на небі зійшов молодик, пане, вовки стали КЕСКВАО (божевільними). У них вселився диявол.

П’єро прочинив двері хатини, щоб краще чути скажене виття хижаків, а коли обернувся, зачинивши за собою двері, вигляд мав переляканий.

— Час від часу в розпал зими вовки стають КЕСКВАО, — сказав він тремтячим голосом. — Три дні тому їх було 20, пане. Я бачив їх на власні очі й порахував сліди на снігу. А потім їх роздерли на шматки сильніші хижаки зграї. Чуєте, як вони скаженіють? Ви знаєте чому, пане? Поясніть мені, чому іноді в розпал зими вовки божеволіють. Адже нині їм не може бути зле від спеки чи зіпсованого м’яса. Еге ж? Запевеняю вас: це вовкулаки. Їхніми душами заволоділи злі духи, які не полишать їх, допоки не доконають. Знаєте, пане, вовки, які скаженіють у часи високих снігів, завжди гинуть. Отака дивина. ГИНУТЬ, та й по всьому!

Скажені вовки з долини річки Джексон повернули на схід від хатини П’єро й подалися до великого болота, поблизу якого на деревах лишилися хрестоподібні зарубки від сокири Жака Ле Бо. 14 осяяних місяцем вовків мчали невідь куди. Досі люди не з’ясували, що зводить із глузду вовчу зграю посеред зими. Можливо, усе починається з одного «зараженого» вовка, як-от у псів: варто одному їздовому покусати й поторсати запряжених поруч товаришів, як настрій передається всій шворі і тварини стають лютими й некерованими. Розважливий погонич такого собаку пристрелить або прожене.

Вовки, які прямували в бік мисливської стежки Ле Бо, були червоноокими й худими. На них були численні подряпини, а з пащек стікала кривава піна. Вони мчали зовсім не так, як голодні вовки на полювання. Ці вовки полохливо підібгали хвости й справляли моторошне враження. Навкруги лунав не войновничий мисливський гук, а хижий, зловісний вереск збіговиська, якому, вочевидь, бракувало вожака. Виття віддалялося від хатини П’єро, і метис уже майже не чув скажених висків, коли один із виснажених сірих бестій штурхонув іншого. Той миттю, немов оскаженілий пес в упряжі, накинувся на собі подібного і вгризся в його плоть. Якби свідком сутички став П’єро, він би знав, як скінчилося життя чотирьох вовків, тіла яких він пізніше знайшов.

Двобій вовків почався за лічені секунди. Решта 12 вовків розвернулися й оточили бійців сторожко й без жодного звуку. Вони стояли колом — точнісінько, як роззяви, охочі подивитися на чиюсь бійку. Вовки, із пащ яких стікала слина, чекали, клацали зубами й притлумлювали тихе вдоволене скавчання. Аж ось кінець: один із бійців гепнувся на спину. Він був мертвий. Дванадцять вовків кинулися на нього і, так само як ті навіжені, про яких розповідав П’єро, роздерли товариша на шматки й поласували його плоттю. Отож, лишилося тринадцять вовків, і вони попрямували далі — у бік капканів Ле Бо.

Після години тиші Мікі знову почув виття. Він вийшов з лісових хащів. Перетнув пустирище й опинився в долині, перемежованій крутими схилами кряжа. Уздовж протікала велика річка. Тут було не так похмуро, і самотність мучила Мікі менше, ніж у темних лісових хащах.

Посеред долини пес почув вовчі голоси.

Цієї ночі йому не хотілося від них тікати. Під зоряним небом він вичікувально завмер на верхівці скелі, яка була такою вузькою, що на ній ледве вмістився б ще один звір. Навколо зусібіч простягалася долина, залита