Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Попри вогняну небезпеку, нажаханий Мікі не забув про Ле Бо. Інстинкт наділив його лисячою кмітливістю — і він миттю оцінив ситуацію. Нового ворога створив дволапий звір і нині чигає біля виходу зі сховку. Тому Мікі, ніби хитрий лис, зробив те, чого не сподівався Ле Бо: чимдуж подряпався крізь сплутане віття, а, долізши до снігової стіни, що покривала вітролом, заходився копати так швидко, як міг би тільки лис. Мікі зубами прогриз півдюймову обледенілу кірку, і за мить уже був на волі — тепер від Ле Бо його відокремлювало скажене полум’я.

Вітролом уже палав зусібіч, і Ле Бо наблизився на десять кроків подивитися, що діється за ломаччям. За сотню ярдів він угледів Мікі, який тікав у лісові хащі.

Підстрелити пса — раз плюнути, подумав Ле Бо. Він міг закластися, що з такої відстані неможливо не влучити. Трапер не квапився. Один постріл — і псові кінець. Він звів рушницю, та раптом очі застелила хмара диму, яку вітер різко здійняв у повітря. Куля просвистіла за три дюйми над головою Мікі. Її пронизливий рик був новим звуком для Мікі, але він упізнав громовий гуркіт рушниці і добре пам’ятав, на що здатна ця зброя.

Ле Бо продовжував стріляти крізь рятівну для Мікі хмару диму, але бачив лише сіру смужку, яка летіла вглиб лісу. Він вистрілив ще тричі. Мікі тим часом войовничо гарчав і біг до безпечних заростей сосон і ялиць. Остання куля Ле Бо прошила сніг позаду Мікі, і нарешті песик зник у хащах.

Смертельно небезпечний напад дволапого звіра не спонукав Мікі тікати з Джексонівського краю. Він навпаки ще більше прив’язався до цих місць. Тепер він мав про що поміркувати, окрім Ніїви й самотності. Подібно до лиса, що сторожко повертається до пастки, в яку мало не попався, Мікі відчував непереборний потяг до мисливської стежки Ле Бо. Досі запах людини мав для нього розпливчасте значення, а тепер сигналізував про реальну конкретну небезпеку. Мікі не заперечував. Він набув досвіду й порозумнішав. Тепер капкани, про загрозу яких він раніше лише здогадувався, таїли смерть.

Утікши від охопленого вогнем вітролому, Мікі поблукав лісом і дійшов до болота, де знайшов сліди снігоступів Ле Бо. Пес заховався в густому чагарнику. Звідти він уважно спостерігав за трапером, який за півгодини йшов цією дорогою додому.

Відтоді Мікі, як похмурий сірий привид, блукав навколо капканів Ле Бо. Він ступав беззвучно й обережно, пам’ятаючи про небезпеку. Песик видивляв за Жаком Ле Бо, йшов його слідами, як невловимий вовкулака — перевертень Чорного Лісу. Ле Бо двічі за тиждень завважив тінь пса і тричі чув гавкіт. Трапер двічі намагався вистежити Мікі за слідами, однак щоразу, виснажений і розчарований, повертався ні з чим, адже пес ніколи не втрачав пильності. Мікі більше не ласував м’ясом із капканів. Навіть коли Ле Бо хотів спокусити його цілою тушею кролика, не торкнувся приманки. Пес більше не чіпав заледенілих кроликів, які потрапили в пастки. Із капканів Ле Бо Мікі крав тільки жертв, які були ще живими — насамперед птахів, білок і великих зайців-біляків. Після того, як норка якось кинулася на нього й роздерла носа, Мікі загриз багато цих звірят, безнадійно знищивши їхнє гарне хутро. Він знайшов собі інший вітролом, проте навчений досвідом тепер ніколи не йшов до сховку прямою дорогою — він інстинктивно заплутував сліди.

Удень і вночі людина-звір Ле Бо будував підступні плани проти пса. Лишав отруйні приманки; убив голуба і заховав стрихнін у його туші; будував пастки зі старих колод і лишав поруч приманки з м’яса, провареного в жирі. Ле Бо облаштував засідку з соснових і кедрових гілок, де чекав на пса з рушницею багато годин. Одначе Мікі завжди виходив переможцем.

Якось увечері Мікі знайшов велику ільку в одному з капканів. Він не забув давнішньої сутички з Учаком і прочухана, якого дістав. Проте, зустрівши Учака Другого, він і в гадці не мав мститися. Зазвичай Мікі ховався під вітроломом із настанням сутінок, та цього пообіддя продовжив блукати, бо потерпав від лютої й нестерпної самотності. Дух дружби Кускаєтум напосідав на нього: усім нутром Мікі прагнув знайти товариша з плоті і крові. Це бажання гризло зсередини, і пес навіть забував про голод і полювання. У його душі утворилася глибока порожнеча.

У такому гуморі Мікі й натрапив на Учака. Можливо, навіть на того самого Учака, що пошматував песика кілька місяців тому. Коли так, колишній супротивник значно підріс і змінився — зрештою так само як Мікі. Учак був гарною твариною з довгим шовковистим і блискучим хутром. Він не пручався, а просто терпляче чекав, як Мікі вирішить його долю. Песику новий знайомий видався теплим, м’яким і затишним. Він згадав про Ніїву і сто з гаком ночей, що вони провели разом. Мікі поглянув на Учака як на приятеля, тихенько заскавучав і наблизився. Мікі вирішив подружитися. Навіть із колишнім ворогом Учаком можна мирно валятися поруч і ділити маленькі радості. Порожнеча в серці Мікі завдавала великого болю.

Учак нагадував хутряний м’ячик. Він не зреагував, не поворушився, а лише напружився. Звір у пастці спостерігав, як Мікі по-пластунськи підповзав дедалі ближче. Песик ніби знову став грайливим цуценям. Він аж тремтів з радості, виляв хвостом і дзявкав, мовляв: «Забудьмо колишні непорозуміння, Учаку. Давай дружити. Я тобі покажу чудовий вітролом і можу вполювати для тебе кролика».

Учак усе одно не ворушився й не видавав ані звуку. Мікі підповз так близько, що міг дотягнутися до приятеля передніми лапами. Песик шалено закрутив хвостом. «Я тебе витягну з цієї пастки, — здається, казав він. — Її облаштував дволапий звір, а я його ненавиджу».

Раптом Учак із блискавичною