Читати книгу - "Твердиня"

Джейсон Х’юз-Коулман завагався. Якби в нього спитали «чому?», він би не відповів. Ще один пазл, який нікуди втулити. Глянувши в бінокль, він уперше помітив білий силует на тлі зелених джунглів, що мчав просто на нього. Якщо він спостеріг літак на фоні пістрявих нетрищ, значить, з літака вже давно видно Твердиню, що здіймається на тлі неба.

— Вогонь на ураження.

Віктор тягнув час, похапцем шукаючи інші способи вирішення проблеми, але, певна річ, нічого не знаходив.

— Там невинні люди, Джейсоне. Я думаю, вони не замислили нічого лихого.

— Навіть якби той літак був напхом напханий монашками, Вікторе, монашками, які летять на зустріч із самим Папою Римським, мені було б начхати… Вибий з них усе лайно.

— Як скажеш, босе.

«Мі-17» випурхнув зі схованки поміж дерев і, нахиливши носа, кинувся навздогін за жертвою.

CLXI

20 серпня 2012 року, 12:40 (UTC – 5) У повітрі над Мадре-де-Діос

— Тобі не здається, що ця гора попереду… вона… — Еріка силкувалася підшукати правильне слово. «Рукотворна?.. М-м-м… Ні». — …Вона неприродного походження?

Ернесто Флоріо ніяк не відреагував. Він давно придивлявся до кам’яної формації, що вигулькнула посеред рівнинної сельви і спочатку здалася йому виходом породи на поверхню. Вона поки що була далеко (Ернесто не розрізняв пірамід на пласкій вершині), проте перуанець уже зрозумів, що перед ним не скеля чудернацької форми, а руїни. Руїни споруди, котра древністю і монументальністю переважає все, що до цього часу знайдено й відкопано в Перу. Втім, пілот не відповів на зауваження Еріки. По-перше, надто нереальною видавалася споруда, що стриміла посеред зеленої сельви, немов бородавка на гладенькому тілі ящірки. А по-друге, Ернесто Флоріо не давав спокою дим. Не так дим, як його раптове зникнення, що може свідчити лиш про одне — руїни не порожні, там є люди. Ернесто більшу частину життя провів у регіоні Мадре-де-Діос і, безперечно, знав про експедиції, що не вертались з нетрищ. Він також знав, що вони там шукали, і був майже певен, що, сам того не бажаючи, знайшов Паїтіті. Тепер, поміркувавши трохи, Ернесто небезпідставно припустив, що плеяда трупаків, яких два десятиліття поспіль сплавляють по Такуатіману з джунглів, якось пов’язана з тими, хто загасив вогнище. (А ще він подумав, що анітрохи не здивується, якщо в найближчі кілька тижнів почує від приятелів з Пуерто-Мальдонадо про чотирьох безмозких студентів, чиї імена поповнили список принесених течією тіл.)

Сонце вийшло з-за хмар, і споруда проступила чіткіше.

— Ерні, поглянь, — вражено проказала жінка, показуючи пальцем уперед. — Це щось неймовірне! Ти колись бачив щось подібне? Це…

— Ану тихо! — скомандував Ернесто.

Літаки модельного ряду «Cessna 172» негерметичні (вони не піднімаються вище від чотирьох тисяч метрів, а на такій висоті людина не потребує спеціальних пристроїв, щоб нормально дихати). Рев мотору вільно проникає в кабіну, через що перемовлятись у «Cessna 172» надзвичайно важко, як у навушниках (через мікрофон), так і без них. Зазвичай, єдиний звук, який чути під час польоту, — гуркіт пропелера. Та цього разу Ернесто Флоріо розчув незнайомий шум, що вплівся у звичний рев його мотора. Він не впізнав його, проте сам факт, що він почув щось стороннє насторожував.

Пілот окинув поглядом небо перед кабіною, покрутив головою по сторонах. Нічого. «Cessna» підлітала до Твердині з південного сходу, «Мі-17» мчав навперейми з напрямку південь-південь-схід, тримаючись вище літака, і широке прямокутне крило затуляло Ернесто той сектор, з якого насувався вертоліт.

Проте шум не зникав. І він надходив з-за меж кабіни.

Несподівано пілот помітив сіру пляму, що мчала ліворуч від літака. Крутнув голову, сфокусував погляд і… здригнувся. Неспокій вмить ущільнився, скипівши тривогою. Сонце світило з півночі, і на суцільному килимі з верхівок дерев Ернесто виразно розрізнив тінь, що мчала напереріз його літаку. Тінь то підскакувала, потрапляючи на особливо високе дерево, то зникала, провалюючись у виїмку між крон, але неухильно наближалася.

— Прокляття! — крило заважало огляду.

— Що таке? Щось із літаком?

— Еріко, будь ласка, ти не могла б перелізти в салон на заднє сидіння і подивитись на небо зліва від літака?

— Що?.. Не розумію. Я не…

— Перелізь на лівий борт і подивись, що над крилом. Я через нього нічого не бачу.

— Подивитись на крило?

— НАД КРИЛОМ! — прокричав Ернесто.

Жінка не до кінця осягнула, що від неї вимагається, але, взявши до уваги тон пілота, слухняно полізла в задню частину салону. Притиснувшись до шибки, вона зрозуміла, що мав на увазі Ернесто. Щонайбільше в сотні метрів від «Cessna», нахиливши лупату кабіну, нісся вертоліт. Віктор Шако і Гордон Лі Купер навмисно вели «Мі-17» на тридцять метрів вище за літак, який наздоганяли, щоб мати можливість одночасно вести вогонь і гнатися за «Cessna» (вертоліт летить уперед нахиляючи корпус, якби пілоти переслідували літак на його висоті, то мусили б перед кожним залпом зависати і рівняти вертоліт).

Гелікоптер летів навперейми і знижувався.

«О, Господи! Ми зіштовхнемось у повітрі», — подумала жінка, домалювавши в уяві траєкторію вертольота. Наступної миті вона запримітила дещо з боків вертольота, і це дещо скерувало думки в абсолютно іншому напрямі. За іронією долі Еріка Міджетт, роздивившись у сонячному світлі гелікоптер без розпізнавальних знаків, що виринув з нізвідки, вигукнула те ж саме, що й Ґрем Келлі, вперше зіткнувшись з «Мі-17»:

— It’s a gunship!

— Wha-a-at?! — повернув голову Ернесто Флоріо.

— За нами вертоліт… з ракетами!

— Не може бу…

Ернесто недоговорив, бо несподівано довкола його літака витягнулось кілька димових смуг. За мить попереду й праворуч від «Cessna», сельву розірвали чорно-червоні вибухи.

Еріка закричала; Ернесто залементував:

— Ой-йо-йо-йо-йо-о-ой! — не контролюючи звуки, що вилітали з рота.

Ракет було чотири, і лише дивом жодна з них не влучила в літак.

Тепле повітря торсонуло й підкинуло «Cessna». Вилетівши з диму, Ернесто завернув праворуч, підсвідомо відчуваючи, що мусить зійти з лінії стрільби. Розвернувшись на 180°, він побачив свого переслідувача — «Мі-17» російського виробництва без жодних написів на бортах. Розкриті двері багажного відсіку теліпались з боку в бік. Ернесто примусив себе двічі глянути в тому напрямі, щоб упевнитись, що йому не приверзлося: по ньому щойно пальнув ракетами старезний gunship з розчахнутими навстіж стулками задніх дверцят.

«Це якесь божевілля!»

Ернесто розганяв літак, прямуючи туди, звідки прилетів.