Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

— Пам’ятаю. — засміялася Рада. Але в її пам’яті спливло чимало менш приємного. — Ми стільки разів могли розлучитися… Це навіть дивно.

— Чому?

— Я просто... — зітхнула вона. — Мені соромно за те, як я тоді поводилась…

Альбрехт здивовано звів брови. Важко зітхнувши, він зупинився та ставши напроти неї, взяв її обличчя у долоні.

— Я не ображаюся на тебе. Я також наробив багато того, за що соромно. І я хочу, щоб ти нарешті відпустила минуле. Ти моя подруга. Моя гармонія. Моя опора. Я не знаю, що нас чекає попереду, але… Я хочу, щоб ти й надалі стояла поряд та тримала мене за руку. 

Рада зашарілась.

— Дякую. Це звучить наче… Я навіть не знаю. — дівчина піддалася уперед та притиснулася до нього, хлопець обійняв її за талію. — Ти диво.

Вони постояли так декілька хвилин, а потім рушили далі.

Пройшовши ще трохи, вони раптом побачили попереду яскраві вогні, а між деревами — знайому білу кладку замку.

— Резенфорд! — вигукнули одночасно, кинувшись бігти на вогні.

Нещастя залишилось позаду. Вони були вдома. Нарешті.