Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Слово першого Голови Директорії Винниченка, сказані на VІ конгресі УСДРП: «Воля Осадного корпусу для мене найвищий і найсвятіший закон».
Оцінки дослідників
Як і в переважній більшості випадків, оцінки залежали, власне, не від фактів, а від політичних смаків, уподобань та застережень.
Стахів, наприклад, вважав, що «активний збройний чи пасивний опір українського народу проти <...> безправно накинутого режиму був би, отже, вповні правним актом <...> Директорія, —переконував він, — незважаючи на свою боротьбу проти гетьманського режиму, стояла на ґрунті правної сукцесії Української Держави по цьому режимі та заступала теорію правної держави». Ну, а необхідність повстання Стахів легко обґрунтував антиселянською політикою гетьмана та «невідворотністю» зради режиму з боку «місцевих московських військових організацій» на користь Денікіна. При цьому дослідник віртуозно оминув принципове політичне питання: якщо Директорія так піклувалася про ту «правну сукцесію», то чому вона не пішла на відновлення скасованої німцями УНР? Відповідь така: «вимоги колишніх членів УЦРади із табору УПСР на чолі з головою УЦРади Михайлом Грушевським, щоб відновити діяльність самої УЦРади і привернути в силу всі ухвалені нею закони, не знайшли собі послуху ні серед більшости політичних кіл біля Директорії, ні самої Директорії»[414]. І крапка.
Сказати правду, про «послух» взагалі не доводилося говорити: ліва рука не знала і не хотіла знати, що робить права. Лише один приклад, який до сьогодні ніхто не пояснив, та й не збирався: уже в першій половині грудня 1918 р. Директорія «змінила свою політичну канву, накреслену в своїй першій повстанській декларації. Вона відкинула концепцію парляментарної всенародної демократії, а прийняла в основу організації державної влади в Україні так званий трудовий принцип»[415].
Якщо зовсім просто: Директорія зробила виразний, невідворотний крок у напрямку інтеграції з московським більшовицьким режимом. На нашу думку, саме це і було головною політичною метою ляльководів антигетьманського повстання.
о. І. Нагаєвський (1908—1989 рр.). Суспільне надбання
Це ясно підтверджують, наприклад, висновки о. д-ра Ізидора Нагаєвського.
Зокрема такий: «Протигетьманське повстання спричинило вибух громадянської війни, під час якої дві українські дивізії покинули північну границю і тим прискорили наїзд 75-тисячної більшовицької армії на Україну»[416]. Арнольд Марголін, свідок подій на Київщині, поділився таким враженням: «Назрівало розкладання, анархія, починались самочинні дії, влада вислизала з рук тих, хто стояв на чолі, хто був натхненниками та керівниками повстання»[417].
Нічого дивного в цьому не було. Адже «Універсал з Білої Церкви розв’язав руки всім авантюрникам, агентурам, політикам, аматорам революції, анархії, охотникам чужого добра. В цьому і полягає природа повстання, де кожний може, не питаючи дозволу, не підлягаючи нікому, брати зброю і йти воювати проти кого хоче і за що хоче; встановлювати свою владу в залежності від своєї сили і спроможности»[418].
Ще одна, вже сучасна аполітична, правова оцінка є однозначною: «суворі формулювання» Універсалу Петлюри «відкривали шлях беззаконню й сваволі»[419].
Висновок автора
Диктатором націонал-соціалістичної Української Народної Республіки став підданий «двоєдиної» Австро-Угорської імперії, який 1915 р. зі зброєю в руках обстоював її державні інтереси у війні з Росією, частиною території якої була «Україна».
Для встановлення такої диктатури фактично вистачило невеликої і не дуже добре вишколеної та озброєної військової формації. А також невеличкого клаптика паперу з надрукованим великими літерами словом «Декларація».
Більшість організаторів пробільшовицького антигетьманського повстання, більшість членів Директорії мали на меті не розбудову нової демократичної національної держави, а створення промосковського, пробільшовицького політичного режиму. Інструменти боротьби за владу — заколот, збройний переворот, безсудні розстріли, безмежна соціальна демагогія (в сучасній нам Україні це називають «популізмом»), заперечення права як такого... Ціна, яку неодмінно треба було заплатити за роздмухування громадянської війни, як завжди, не мала значення.
Частина V
Перші дні «беззаконня» й «сваволі»
Упродовж перших днів повстання до Директорії приєдналися Запорізька дивізія, Чорноморський кіш, а також прибула з Австро-Угорщини Сірожупанна дивізія, два кадровані корпуси, розташовані в Одесі й Вінниці. Згодом на бік заколотників перейшли Сердюцька дивізія та Лубенський кінний сердюцький полк[420]. Райдужну картину псували, як завжди, життєві реалії.
Для проведення в життя проголошеної загальної мобілізації Директорія не мала необхідного адміністративного апарату. Не було також «достатньої кількості старшин і підстаршин, озброєння та обмундирування <...> і коли в перших днях оголошення мобілізації почали напливати маси народу, їх не могла опанувати жодна з частин».
Державний, правовий колапс мав першим невідворотним наслідком «небувалий рівень жорстокості» — під час цієї першої, з нашого погляду, україно-української війни «ніхто нікого» в полон не брав[421].
Натомість факти, насамперед — ріки української, російської, польської, єврейської, татарської тощо крові, які потекли в країні, мало цікавили натхненників цієї різанини. З Леніним та його поплічниками все і давно зрозуміло. А от українці...
З одного боку, ними керував страх — його ясно сформулював Винниченко, який «цілком припускав і навіть майже певен був, що нас розіб’ють, розженуть, розтрощать». Але розпочату бійню виправдовувало, з його точки зору, те, що«цим виступом ми реабілітуємо ідею національного українського руху серед нашого народу, де політики Ц. Ради, німці й гетьманщина так запаскудили її, так спровокували й огидили, що маси без ворожости не можуть чути слова “Україна”»[422].
Зупинити її не було кому. Сама Директорія такої мети перед собою не ставила. Наведемо лише один результат лише одного аналізу: «Політико-правові підходи держави до проблем охорони правопорядку та боротьби із злочинністю не знайшли прямого відображення ні в політико-правових, ні в конституційних актах доби Директорії»[423].
Можна сказати простіше: з початком повстання жоден мешканець українських земель не був гарантований від пограбування, зґвалтування, безсудного вбивства.
«Передача» влади — продовження
15 грудня січові стрільці урочисто увійшли до Києва. Першим ділом влаштували парад — із Петлюрою на білому коні. Шаповал пригадував: «Ми були приїхали поїздом з Ворзеля. В хаті холодно, а на вулиці добре. Увечорі в українськім клубі метушня. Здавалось, все буде гаразд і ціла Україна під нашим зарадом, самосвідомість неймовірно велика, одностайність»[424].
Директорія прибула до столиці 19 грудня і відразу потрапила «з корабля на бал»: виконувач обов’язків голови УНСоюзу Шаповал влаштував в Українському клубі урочистий прийом з цієї нагоди. Але організовувати треба було не святкування, а тризну.
Дійсність була більш ніж неприваблива: «за бортом державного корабля залишилися майже всі розумові сили України. Директорія залишилася на самоті з невеликою купкою людей, здатних до державної роботи з числа трьох партій, які взяли участь у повстанні».
Події наступного року показали, що ця оцінка була занадто оптимістичною — особливо щодо «розумових здібностей» та «здатності до державної роботи». «Невдовзі став визначатися основний тон політики Директорії. Винниченко йшов швидкими нестримними кроками вліво. В цьому його посилено підтримував Чехівський, який з часів виборів до 1-ї Державної Думи зберіг ще свіжість молодої віри перебудови світу на соціалістичних началах. З’явилися відозви Директорії
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грушевський, Скоропадський, Петлюра», після закриття браузера.