Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Коли читаєш його слова, мимоволі складається враження, що пише він про події в Україні початку наступного, ХХІ, століття: «історія слідуючих днів показала, — писав він, — що політики доброї волі були ще у нас рідким явищем. Зусилля їх розбилися об наші смертельні штріхи: заздрість, персональну амбітність, <...> зловживання друкованим словом, — гріх, може, найбільший при низькій політичній освіченості мас, — нерозуміння лідерами того, що давати складні завдання масам, які щойно починають жити політично, рівнозначно навмисному розбиттю сил» тощо. Але головним воєначальник вважав «невиправиме фантазування і будування справ на підставі знаменитого прислів’я: “якось то буде”, що мені особисто доводилось чути від найвідповідальніших наших політиків»[404].

Як показали подальші події, слів на вітер українські політики дарма не кидали. Фаховий рівень не дозволяв.

Дещо про фаховий рівень провідників

Події останніх днів листопада — першої половини грудня — яскрава ілюстрація ще однієї особливості українського політичного мислення.

Особливість ця полягає в тому, що «українець політичний», незалежно від його орієнтації, не просто намагається діяти, а послідовно й активно діє так, ніби навколишнього світу просто не існує.

Сьогодні в це важко повірити, але факт залишається фактом: усі суб’єкти націонал-соціалістичної орієнтації буквально «проспали» закінчення Першої світової війни.

У жовтні-листопаді, тобто в саме в той час, коли шаповали і винниченки організовували державний переворот, британські та французькі війська звільнили більшу частину окупованої території Франції та Бельгії. Італійці, в свою чергу, звільнили свою батьківщину, захоплену австро-угорською армією. Станом на 1 листопада імператорсько-цісарські війська залишили Албанію, Сербію, Чорногорію. Збройні частини країн Антанти увійшли на територію Болгарії (вона уклала перемир’я з Антантою 29 вересня) та безпосередньо на територію Австро-Угорщини. 30 жовтня перемир’я підписала Туреччина, 3 листопада — Австро-Угорщина. 11 листопада — Німеччина.

Фактичний військово-політичний крах центральних імперій і, отже, неминуча евакуація їхніх військових частин на батьківщину відкрили новий раунд кривавої боротьби за Україну.

«Для кожного політичного обсерватора, — констатував Стахів, — мусіло тоді бути ясно, що в цій ситуації війна Німеччини на Заході вже програна. Тимчасом і урядові, і опозиційні кола в Україні чекали ще довго, майже місяць, заки взагалі подумали про те, що в світі настав рішучий зворот в користь перемоги Антанти»[405].

Черговий, надзвичайно ефективний крок, з огляду на їхні криваві цілі, зробили московські більшовики. Вчинили у повній відповідності з філософією та практикою своєї партії загрібати жар чужими руками там і тоді, де і коли це було можливо. 3 листопада ленінські делегати Раковський і Мануїльський під час конспіративної зустрічі з Винниченком наказали почати антигетьманське повстання 14 листопада[406]. Це означало неминучий стратегічний програш для його організаторів — українських націонал-соціалістів. На цю обставину свого часу звернув увагу Солуха, зауваживши, що «з хвилиною проголошення з Білої Церкви повстання проти гетьмана Ленінові не потрібні стали ні Винниченко, ні Шаповал, ні Січові Стрільці, ні договор з Мануїльським, ні перемир’я. Прапор повстання, піднятий Директорією, — писав він, — перейшов до рук Леніна. Тепер Москва сама, без Директорії, робитиме повстання за українську радянську владу»[407].

Щодо інтересів Леніна та його зграї, то тут усе самозрозуміло: вони ніколи не приховували своїх намірів роздмухати пожежу світову й зрівняти із землею тюрми та церкви, а заразом і держави, на землі яких ті стояли.

А от щодо інтересів українських націонал-соціалістів, то тут не все так просто. Ще сучасники намагалися з’ясувати сенс антигетьманського повстання. Якщо вірити Шаповалу, то 9 листопада 1919 р. з ним зустрічалася група провідників та активістів УПСР на чолі з Грушевським. Під час зустрічі колишній голова УЦР нібито прямо сказав Шаповалові: «Повстання проти гетьмана — саме темне місце в українській революції». «Я, — пригадував організатор Директорії, — відповів спокійно... Коли говорив, що повстання мусило ліквідувати те, що створила своєю політикою Центральна Рада, Грушевський спинив. “А ви, пане, не були в Центральній Раді?” — кинув мені». «Був, — відповів Шаповал, — але політики не робив»[408].

Підсумок: як справедливо зазначив Борис Мартос, «якби Директорія не проголосила повстання, то це зробили б боротьбісти або більшовики»[409].

Висновок автора

Антигетьманське збройне повстання готувалося й направлялося як мінімум з двох центрів.

Перший, під проводом Шаповала, Осецького, Тютюнника — спирався на підтримку незадоволених режимом збройних підрозділів Української Держави.

О. Назарук (1883—1940 рр.). У 1915—1919 рр. — керівник «Пресової квартири» січовиків. Суспільне надбання

Другий, під проводом Винниченка та за матеріальної і політичної підтримки російських більшовиків, яка надходила через їхню делегацію в Києві на чолі з Мануїльським.

Саме так, на нашу думку, можна пояснити таку дивну річ, як наявність одночасно двох різних відозв до населення з приводу початку повстання.

Ту з них, яка починалася словами «Громадяни! Останнім зрадницьким актом генерала — гетьмана П. Скоропадського...» і яка в ніч проти 16 листопада була розклеєна на київських парканах, написав особисто Винниченко 15 листопада.

Іншу відозву написав керівник прес-служби січовиків Осип Назарук у Білій Церкві нібито в присутності членів Директорії та командування січових стрільців[410].

Озброєні піддані Австро-Угорщини — ударний загін повстання

Питання про роль і місце командування січових стрільців у підготовці повалення гетьманського режиму, так само як і питання про їхню участь у політичному житті Наддніпрянської України в 1917—1929 рр., до сьогодні залишається одним з найбільш «темних» місць української історії початку ХХ ст. Не ставлячи собі за мету зупинятися на цій проблемі скільки-небудь докладно, зауважмо таке.

Січові стрільці відігравали найактивнішу роль в українському політичному житті від початку 1918 р. Вони являли собою чи не єдину організовану збройну частину, яка до останніх хвилин підтримувала націонал-соціалістичне керівництво Центральної Ради.

Політичне кредо Січових стрільців висловив її легендарний командир з чотиримісячним (квітень-червень 1915 р.) військовим досвідом: «Ми маємо певні межі направо, але не маємо їх наліво. Коли б ми знали, що большевизм опанує цілу Європу, то негайно приєднались би до большевиків. Але ми пере­конані, що большевизм — явище тимчасове. Зокрема його не буде в Галичині»[411]. В іншій редакції це звучало так: «Дехто обвинувачує нас в контрреволюційності. Це неправда. Ми залишилися такими, якими були. Нам нема чого змінятися. Ми маємо певні межі направо, але не маємо їх наліво. Коли б ми знали, що большевизм опанує цілу Європу, то негайно приєдналися би до большевиків. Але ми переконані, що большевизм — явище тимчасове. ... Тому з большевиками нам не по дорозі»[412].

Після 29 квітня 1918 р. січові стрільці та їхні батьки-командири опинилися в глухій, але виразній опозиції до нового режиму, підтримували щільні — але завжди конспіративні — відносини з націонал-соціалістичними лідерами антигетьманської опозиції. Історія цих зносин до сьогодні оповита густим туманом. Очевидно одне: загін січовиків, який завжди вважав себе відмінною від інших українських сил політичною одиницею «з певним політичним завданням», пізньої осені 1918 р. значно посилив свої позиції, легалізувавши їх в щойно створеній Директорії.

Апартаменти готелю «Континенталь». Джерело: https://nashkiev.ua/ 

Готель «Континенталь» (вул. Николаевская, 5 (тепер Архітектора Городецького; будинок не зберігся). Джерело: https://nashkiev.ua/

Сучасники абсолютно ясно розуміли: з перших днів її існування Коновалець «мав величезний вплив на Головного отамана С. Петлюру і був одною