Читати книгу - "Третя крапля магії, Лариса Лешкевич"

Ройкус широко відчинив ворота Лянсіди, чого вже давно не траплялося. 

Звичайно, якби він мав право вирішувати, то почекав би, поки господар видужає, а вже потім би відчиняв двері будинку колишнім ворогам. Але вірний слуга та охоронець вважав за краще тримати свої думки при собі.

Укка наказала накрити розкішний стіл і подати кілька пляшок найкращого вина. Вона попередила, що чекає на гостей з Етеляни. Ніхто не наважився їй заперечувати. Накази виконувалися стрімко, слуги боялися, що якщо почнуть ставити запитання або забаряться хоча б на мить, то чаклунка перетворить їх на якихось мерзенних і слизьких гадів. 

Укку смішив цей забобонний страх. Вона навіть не стала переконувати їх у зворотному і пояснювати, що  не знає про чари, які б перетворювали людей на тварин.

Вілла  залишилася біля ліжка Ізенара.   Служниця почала гірко нарікати на те, що занадто швидко руйнуються, встановлені століттями порядки, і такі зміни, напевно, не до добра.

Але Ізенар, якщо й чув її, то не розумів. Погляд його був безтямним, а душа, розлучена з тілом, билася в тісних путах, скувавшої  її магії, не маючи змоги ні повернутися назад, ні полетіти  вперед. 

– Не уявляєш ти, хазяїне, що тут діється! – плакала Вілла і дбайливо промокала сухою тканиною, блискуче від поту обличчя Ізенара. –  Гості з проклятої Етеляни в нашому домі! І стіл їм накрий  і  вина подай! Недобре задумала відьма, що прийшла з лісу, ця Укка... Не вірю я  їй. Може й ти даремно повірив, хязяїне! Ніхто, крім тебе, не наведе лад у домі... Ох, боюся я, що дах його звалиться нам на голови…

Тут двері відчинилися, і в кімнату, сяючи усмішкою, пурхнула Мер'ята, ведучи за собою збентеженого Сайма. 

– Батьку, – наближаючись до ліжка, сказала дівчина, – Це Сайм, батьку! Сайм, якого ти добре знаєш! Ти завжди тримав його за ворога, але відтепер усе змінилося! Тепер, Сайм – мій чоловік. Давнім, непорушним ритуалом поєднали ми нашу кров, і бог Вогню, з волі всіх богів світу Здійснених Надій благословив наш союз! Ні на землі, ні над землею, ні під нею не знайдеться сили, здатної розлучити нас!

Не звернувши уваги на сумний вигук Вілли, опустилася Мер'ята навколішки, взяла слабку, безвільну руку Ізенара і притулилася до неї губами. 

– Сподіваюся, твоя душа, як би далеко вона не перебувала, почує слова дочки, звернені до батька... Я люблю Сайма, люблю з тієї самої години, коли ледь не занапастила його в Сухому руслі за твоїм бажанням... І Сайм теж любить мене... Ми любимо одне одного, тату, і я чекаю твого благословення, як чекають світанку після темної та страшної ночі…

Нелегко було Сайму стримувати тріумф, дивлячись на безпорадного ворога. Не їм він був повалений, але його сестрою Айною, яка помстилася за сльози всіх тих, хто постраждав через лянсіданську злобу та заздрість.  

Але втіха його тривала недовго, і незабаром душу молодого вождя охопила досада. Як просто, виявляється, можна було завершити багаторічну ворожнечу... Скільки сил було витрачено, скільки пролито крові! Невже даремно? І чому саме йому випала доля привести Етеляну та Лянсіду до миру?

Вілла, що сиділа в кутку за узголів'ям ліжка, зиркнула на нього неприязно. Старій служниці не подобалося все, що відбувається, і вона не збиралася цього приховувати. Вона сподівалася, що господар видужає, твердою рукою наведе порядок, і тоді все стане так, як раніше.

Сайм у відповідь на її погляд лише байдуже зрушив плечима. За мить міг він зробити так, щоб Вілла розтанула від ніжних почуттів, але не став.

Ні, Мер'ята не вимагала від нього жодних присяг. То він  сам собі дав слово, що надалі не зачаровуватиме жінок за жодних обставин.

Поки вони провідували Ізенара, Іві з неприхованою цікавістю розглядала будинок, де Теумар народився і виріс.

Раніше вона так пристрасно хотіла сюди потрапити і ось тепер, потрапивши, отримавши можливість торкнутися стін, яких торкався Теумар, відчути їхню енергію, Іві не зазнала нічого, окрім легкого і навіть якогось приємного смутку. 

Безперечно, вона могла б сказати, що хоче залишитися в цьому будинку, могла б розташуватися в кімнатах Теумара і дочекатися його повернення. Іві не усвідомлювала, або не хотіла розуміти, у яку  непросту подорож вирушив її коханий.

Але тільки-но переступивши поріг його спальні, якимось шостим чуттям відчула вона непереборну присутність у ній іншої жінки.

Швидше за все, це нічого не означало, але для Іві це був недобрий знак. Вона не хотіла, щоб Теумар залишався з нею примусово, зі співчуття або під вплив чар-зілля.  

Чоловік з такою непростою вдачею дуже скоро збунтується, і тоді не дуже добре доведеться  вже самій Іві. І справа не в жорстоких словах чи в  не надто ніжних рухах, які він іноді себе дозволяв, набагато страшніше було бачити його байдужі очі в той момент, коли він обіймав її.

Іві багато думала останніми днями. Вона вже сумнівалася у правильності свого вчинку і жалкувала, що піддалася на вмовляння матері. Звичайно мати бажає їй добра, але до чого може привести добро, здобуте таким нечесним шляхом?

Але якщо зілля все ж таки змусить Теумара поглянути на неї з колишньою пристрастю, то чому б не дати їх почуттям другий шанс? Легше мріяти про нове життя, ніж зробити крок йому назустріч.