Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

Але тієї ночі у кімнатці, коли з її розкладайки чулося лише дихання, жодних цього року місячних бажань, — йому не спалося, він думав: одна донька й одна самозванка? Чи донька двічі? Дві самозванки? Заходився розмірковувати над комбінаціями щодо третіх відвідин, четвертих… У Вайссмана й у тих, хто за ним стоїть, таких дітей тисячі. З плином років вони ставатимуть дедалі привабливішими, і чи не закохається Пьоклер в одну з них, чи не досягне вона королівського рівня, чи не замінить королеву — втрачену, забуту Лені? Супротивник знав, що підозри Пьоклера завжди будуть сильнішими за будь-який страх перед інцестом… Вони можуть виробити нові правила, до безмежності ускладнити гру. Звідки у Пьоклера, настільки спустошеного, як тої ночі, візьметься достатньо гнучкості?

А хай йому! — ну це ж смішно, хіба не бачив він її з усібіч ще у старій квартирі? Її носили, вона спала, плакала, рачкувала, сміялася, просила їсти. Не раз він повертався додому настільки втомленим, що й до ліжка не доходив, простягався на підлозі головою під столик, згортався, виснажений, не знаючи, чи й зуміє заснути. Вперше таке зауваживши, Ільзе підповзла до нього, сіла і довго дивилася. Ніколи не бачила його нерухомим, горизонтальним, із заплющеними очима… Він поступово поринав у сон. Ільзе нахилилася і вкусила його за ногу, як кусала шматочки хліба, сигарети, туфлі, все, що могло бути їжею… Я твій тато… Ти інертний і їстівний. Пьоклер закричав і відкотився. Ільзе заплакала. Він надто втомлений, щоб думати про стриманість. Нарешті її заспокоїла Лені.

Він знав усі плачі Ільзе, її перші слова, якого кольору її какулі, які звуки та силуети заспокоювали її. Мав знати, його це дитина… чи не його? Але він не знав. Надто багато всього сталося за цей час, забагато подій і мрій…

На ранок керівник групи вручив Пьоклеру припис про відпустку, а також зарплату із відпускними. Жодних обмежень щодо пересування, але часова межа — два тижні. Переклад: ти повернешся? Він спакував деякі речі, і вони сіли на потяг до Штеттина. Ангари та монтажні цехи, бетонні моноліти і сталеві портали, що були мапою його життя, засвічувалися позаду, затінювалися до велетенських фіолетових брил, відрізаних одна від одної у цих болотах. Чи посміє він не повернутися? Чи може він думати про настільки далекі часи?

Кінець маршруту вибирала Ільзе. Надала перевагу «Цвьольфкіндер». Закінчувалося літо, майже кінець миру. Діти знали, що насувається. Бавлячись у біженців, вони напихалися у залізничні вагони тихішими і похмурішими, ніж очікував Пьоклер. Доводилося притлумлювати у собі намір щось плести щоразу, коли Ільзе відверталася од вікна і дивилася в його бік. Він бачив те саме в усіх дитячих очах: він був чужим для них, для неї, щодалі чужішим, а як це змінити, він не знав…

У регламентованій Державі має існувати місце для невинності та багатьох її вигод. У виробленні офіційної версії невинності культура дитинства виявилася безцінною: ігри, казки, історичні перекази — всі ці несправжні атрибути можна адаптувати і навіть запровадити в життя у якомусь фізичному місці, скажімо, у «Цвьольфкіндері». Багато років він був дитячим курортом, мало не санаторієм. Якщо ти дорослий, то не зможеш потрапити у місто без супроводу дитини. Там був дитячий мер, дитяча міська рада з дванадцяти осіб. Діти прибирали кинуті на вулицях газети, шкуринки фруктів і пляшки, діти проводили екскурсії у Tierpark[423], до «Скарбів нібелунгів», цитькали на вас під час вражаючого інсценування вивищення Бісмарка до князя та канцлера імперії в день весняного рівнодення 1871 року… дитяча поліція виносила вам догану, якщо виявляла без супроводу дитини. Хай би хто керував містом — адже не могли все це робити самі лиш діти, — його ретельно приховували.

Кінець літа, запізніле, ретроспективне цвітіння… Всюди шугали птахи, від моря віяло теплом, сонце осявало вечори. Випадкові діти помилково брали тебе за манжет і тюпали з тобою кілька хвилин, аж поки розуміли, що ти не їхній дорослий, а тоді дріботіли собі геть із ніяковими усмішками. Скляна Гора під спекотним сонцем мерехтіла рожевим і білим, опівдні король ельфів і його королева влаштовували королівську ходу з препишним почтом гномів і фей, роздавали тістечка, морозиво та льодяники. На кожному перехресті чи площі оркестри грали марші, народні танці, запальний джаз, Гуґо Вольфа, усюди пурхали діти — немов конфетті. Біля питних фонтанів, де у глибині ікластих пащ драконів, диких левів і тигрів булькала газована вода, стояли черги дітей, чекали на свою мить небезпеки, коли схилялися напитися води у самісіньку тінь, до запаху вологого цементу і застояної води, у пащу звіра. В небі оберталося височезне оглядове колесо. Від Пенемюнде вони проїхали 280 кілометрів, саме таким був, цілком випадково, радіус дії А-4.

Серед усього іншого, з чого можна було вибирати — Колесо, міфи, звірі у джунглях, клоуни — Ільзе пішла подивитися на Антарктичну Панораму. Двоє чи троє хлопчиків, хіба трохи старших за неї, блукали у серпневій задусі штучною глушиною, загорнувшись у тюленячі шкури, споруджували камінні піраміди і встромляли прапори. Пьоклер аж упрів, дивлячись на них. Кілька «запряжних собак» зі страдницьким виглядом лежали в тіні під застругом з пап’є-маше на гіпсовому снігу, який уже починав тріскатися. Захований проєктор відкидав на білу тканину спалахи полярного сяєва… Доповнювали краєвид кілька пінгвінячих опудел.

— То що… ти хочеш жити на Південному полюсі? І так легко відмовишся від… — Дідько! — ідіот, бовкнув зайве… — Місяця? — Досі вдавалося уникати перехресних допитів, не міг собі дозволити знати, хто вона. У фальшивій Антарктиді, не знаючи, що її сюди привабило, почуваючись ніяково і спливаючи потом, Пьоклер чекав на відповідь.

Вона або Вони зняли його з гачка.

— О, — стенає плечима, — та кому захочеться жити на Місяці? — І більше цього питання вони не порушували.

Ключ у готелі їм подав восьмирічний портьє, вони підійнялися під скиглення ліфта, яким керувало дитя в уніформі, і зайшли до кімнати, повної денної спеки. Ільзе зачинила двері, зняла капелюшок і кинула на ліжко. Пьоклер упав на своє ліжко. Вона підійшла зняти з нього черевики.

— Папі, — вправно розшнуровуючи, — а можна я сьогодні з тобою посплю? — Одна її рука лягла на його голу литку. На пів секунди їхні очі зустрілися. Дещиця непевності ворухнулася і набула для Пьоклера сенсу. На превеликий сором, його першим почуттям була гордість. Не знав, що аж настільки важливий для програми. Навіть цієї першої миті він на все дивився