Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

«Він вважав, що ці фільми — про нього: можливо, так і було, бачте — важко встановити, де зав’язався цей вузлик. Наприклад, “Рівно опівдні”[108]; цей фільм полонив його ЦІЛКОМ І ПОВНІСТЮ; а ще “Поганий день в Блек Рок”[109]. Він же тому і носив ковбойського капелюха; він був Ґері Купером. І коли агенти УПМ приїхали до нього в Оргонон, він приміряв на себе роль, яку зіграв Спенсер Трейсі, сказавши до їхнього представника: “Слухайте, містере”. Він навіть говорив, як вони, — то направду було частиною його американської персони, кіношної персони. Він не розрізняв між тим, де кіно, а де реальне життя».

«Він міг вдаватися до рукоприкладства, бо ж руки його зцілювали, справді зцілювали. І, на мою думку, він вважав, що може зцілити увесь світ, бо ж ці ловці хмар, здається, і справді робили свою справу. Тож він направду вважав, що йому підконтрольне абсолютно все. І він не розумів, чому інші люди не бачили цього. Була в ньому частка внутрішньої впевненості Ґері Купера з “Рівно опівдні”, Спенсера Трейсі із “Поганого дня в Блек Рок”, і сера Томаса Мора із “Людини на всі часи”»[110].

У моїй уяві Райх — це Берт Ланкастер із старого-доброго фільму «Продавець дощу», наївний шоумен та енергійний шарлатан, який займається тим, що причаровує стару фригідну діву (Кетрін Гепберн) і тоді викликає для неї шторм. Саму вже ідею оргонної енергії можна розглядати як кіногенічну: у фільмі «Голуба гора» здичавілий Лені Райфаншталь — хранитель високогірної каверни, що в повний місяць сяє, мов лазур, ваблячи чоловіків шукати смерті в горах.

Я запитав у Пітера Райха його думки про те, що у кожній біографії його батька, хто б її не написав, у певному місці настає немов би якийсь момент одвороту — поріг, переступаючи який, автори перестають толерувати Райха і беруться виставляти його за божевільного. В авторів-психоаналітиків таким порогом був Люцерн, для інших — будь-який із його дивакуватих винаходів, будь то оргонна камера, ловець хмар, чи космічна гармата. Навіть не всі його ревні поборники змогли залишитися з ним до кінця. А. С. Нілл, вірний Райхів товариш ще з ранніх 1930-х, думав, що патли собі повириває, коли отримав примірник нового журналу Райха «КОРЕ» («Космічна оргонна енергія»), у якому той розказував, як «ловив хмари». У січні 1955 року Нілл написав Райху відповідь: «Якщо б до того я про Райха не чув, а “КОРЕ” читав уперше в своєму житті, то постановив би, що автор або meschugge [божевільний], або ж найвеличніший дослідник останніх століть. А так, як ти не meschugge, мені доведеться прийняти саме альтернативний варіант. Я не здатен встигати за тобою… є хтось, кому це вдається?».

Пітер Райх відповів: «Дивіться, я був на тій операції, за яку в п’ятдесят четвертому Райхові заплатили плантатори чорниці, аби той викликав дощ, і дощ таки пішов. Мені в голові не вкладалося, і повірити в це було важко. Був ще один випадок: на нас мчав потужний ураган, і аж раптом він змінив свій курс. Знаєте, я був учасником багатьох подій, які, на мою думку, й справді траплялися. І я не знаю, як їх трактувати. Пригадую, що в Аризоні він купив собі телескоп, дивився в нього і бачив ті літаючі тарілки, і я, пам’ятаю, теж дивився в той телескоп, але так і не вгледів тієї плоскої бляшанки у формі сигари з маленькими вікнами [так Райх описував йому НЛО]. Добре пам’ятаю, що думав про все це, що ж, навіть не знаю. А поріг, про який ви говорили, я, мабуть, переступив, коли був десятилітнім хлопчиськом. А з іншого боку, я зумів викликати дощ і змусив вітер здійнятися — я не знаю, я просто не знаю».

«Він був ученим із дев’ятнадцятого століття, він не був ученим зі століття двадцятого, — продовжив Пітер Райх, — він не практикував науку так, як це роблять сучасні науковці. То була людина з мізками з дев’ятнадцятого століття, яка в двадцяте століття просто увірвалася, розриваючи всі його шаблони. І бабах! Завжди раде піддати людину гонінням УПМ лише й чекало, аби хтось постукав їм у двері. Так і сталося. Він надсилав телеграми до Президента Сполучених Штатів, в яких стверджував, що міг спиняти урагани, і заявляв, що УПМ — то комуністи. Він просто увійшов у ті двері, добре знаючи, що його чекає за ними».

Коли 1973 року у світ вийшла «Книга снів», автора критикували за відсутність чіткої позиції щодо питання, чи він усе ще вірить в оргонну енергію, чи ні; хоча саме ця от невизначеність і зробила з книги таке захопливе чтиво. 1988 року в передмові до нового видання книги Пітер Райх написав: «Сорокачотирьохрічний чоловік та батько — приватна особа, з якою все це трапилося дуже давно. Він очікує, він спостерігає. Якийсь критик одного разу сказав, що Вільгельм Райх упіймав істину далеко не за сам лише хвостик. А наскільки більше? Чи комусь відомо? Оргонна енергія існує? Тож так, його син все ще ухиляється від чіткої відповіді».