Читати книгу - "Віннету І"

мали справу біля русла висохлої ріки, хотіли заманити вас за собою, але оскільки вони збиралися сюди, то вже не залишилося часу на вас. Тож вони точно послали гінця до своїх, аби ті підтягнулися з пуебло. І з цим посланцем передали також Сема Гоукенса. Потім кайова збочили зі свого шляху і рушили до Наґґет-Ціль. Але ви не мали зауважити цього. Тому вони рушили шляхом, на якому не видно буде слідів. Таких ділянок є небагато. Вони здебільшого розташовані не по дорозі, і їх треба спеціально шукати. Це також означає додаткову втрату часу. Тому кайова й не встигли приїхати сюди вчора. Вони й зараз ще не приїхали, але точно прибудуть сьогодні.

— Звідки ти знаєш, що вони ще не тут?

У відповідь він вказав на найближче гірське пасмо. Посеред лісу, яким воно було вкрите, височіло одне-єдине дерево. Це була найвища точка гори Наґґет, і той, хто сидів на горі і мав гострий зір, міг бачити далеко довкола.

— Віннету послав туди воїна, який має стежити і помітить появу кайова, бо в нього соколине око. Щойно він побачить їх, то спуститься донизу, щоби повідомити мені про це.

— Це чудово, і ти думаєш, що вони прибудуть ще сьогодні?

— Так, бо якщо вони хочуть напасти на нас тут, то їм не можна зволікати.

— Але кайова не збиралися йти аж до гори Наґґет, а хотіли влаштувати засідку поблизу, щоби напасти на вас, коли ви будете повертатися додому.

— І це, можливо, вдалося б їм, якби ти не підслухав цю розмову. Але оскільки я знаю про це, то із засідкою нічого не вийде, і їм доведеться прийти сюди. Я б повертався додому у південному напрямку, і вони саме там мали б улаштувати засідку. Але тепер я вдам, ніби вирушаю на північ, і таким чином поведу їх за собою.

— Але чому ти думаєш, що вони підуть за тобою?

— Підуть. Вони так чи інак мусять вислати шпигуна, щоби довідатися, чи ми ще тут. І цього шпигуна ми відпустимо назад, не хапаючи його. Це для нього я віддав наказ сідлати коней. У нас їх приблизно тридцять. Навіть на камені шпигун мусить побачити їхні сліди і простежити напрямок. Звідси ми підемо до ущелини, де й влаштуємо засідку. Він не поїде за нами аж туди, а лише простежить наші сліди на короткому відрізку шляху: пересвідчившись, що нас уже немає, він помчить чимдуж назад, аби повідомити своїх, що ми поїхали на північ, а не на південь. Мій брат згоден зі мною?

— Так. Кайова змушені будуть відмовитися від ідеї заманити нас у пастку, і можна буде майже гарантовано очікувати, що вони приїдуть сюди, а потім подадуться вслід за нами.

— Так вони і зроблять. Я в цьому переконаний. Я мушу упіймати Сантера, він ще нині опиниться в моїх руках.

— Щó ти зробиш із ним?

— Я прошу мого брата Чарлі не питати про це. Він помре. Цього достатньо.

— Де? Тут? Чи ти привезеш його до пуебло?

— Це ще не вирішено. Сподіваємося, що він не такий самий боягуз, як Раттлєр, якому нам довелося забезпечити тхорячу швидку смерть. Зараз ми поїдемо звідси, а потім повернемося разом із нашим полоненим.

Тут привели коней. Мій Гататітла і Мері нашого Сема були серед них. Ми не могли їхати верхи, для цього ґрунт тут був надто кам’янистий. Кожен повинен був вести свого коня за вуздечку.

Індіанці племені кроу курять люльку миру. Монтана, 1905 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.

Віннету йшов попереду всіх. Він привів нас на північ, до лісу, який спускався вздовж прямовисної скелі у долину. Тут ми сіли на коней і проїхали зеленою галявиною до гори, яка височіла перед нами, ніби висока гладка скеля. Її розбивала навпіл вузенька ущелина. Віннету вказав на неї зі словами:

— Це і є та пастка, про яку я говорив! Зараз ми проїдемо через неї.

Вираз «пастка» дуже добре характеризував вузький прохід, через який ми вели коней. Скелі з обох боків тягнулися до неба майже під прямим кутом, і в жодному з місць не існувало можливості видертися вгору. Якщо кайова будуть настільки необережними, що заїдуть сюди, а ми закриємо вхід і вихід, то з їхнього боку буде безумством боронитися.

Дорога вела не прямо, а постійно повертала то праворуч, то ліворуч, і поки ми дісталися до виходу, минуло добрих півгодини. Там ми зупинилися і спішилися. А щойно ми зупинилися, то побачили вартового, який зліз із дерева і біг до нас.

— Вони прийшли, — повідомив він. — Я хотів їх порахувати, але не зміг, бо вони їхали не по одному і були ще дуже далеко від мене.

— Вони прямують до долини? — запитав Віннету.

— Ні. Вони зупинилися у прерії і поставили табір у кущах. Потім від них відокремився один воїн і пішки пробрався в долину.

— Це шпигун. У