Читати книгу - "Вибрані твори"

Для крику і для мовчань Уста рішучі, як вистріл, Тверді, як лезо меча.

Залишки риторичної декламації найгостріше даються взнаки в любовній ліриці, бо саме цей поетичний жанр найменш надається до програмового трактування і найбільш вимагає присмаку індивідуальної своєрідності. Тому інтимні вірші О. Теліги незрідка справляють враження поезії надто раціонально запланованої і надто прозаїчно (попри надмір і різноманітність експресивних ефектів) висловленої. В таких віршах, як-от «Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом...», «Гострі очі розкриті в морок...», «Мужчинам» («Не зірвуться слова гартовані, як криця...») — основна недосконалість полягає, мабуть, не в чому іншому, як у занадто рівномірному стилістичному оформленні всіх частин вірша, так що безперечний класицизм стилістики лишається позбавленим відповідної класичної композиції, а через це й цілий твір подеколи звучить дещо механічно та «роблено»; бо ж рівномірність (а зокрема — рівномірна навантаженість формальними оздобами, як це, приміром, систематично практикується в бароковому стилі) — це ніяк не класична пропорційність внутрішнього ритму. От тому в Олени Теліги окремі строфи вірша незрідка є кращі за їх сукупність. Проте, в інших і, гадаємо, зріліших — інтимних поезіях ліричне наростання теми саме вже утворює певну композицію і тим самим немов просвітлює зсередини традиційну образність; так, наприклад, у відомому вірші «Я руці, що била — не пробачу», або ж у «Літі» («Топчуть ноги радісно і струнко...»), з його суто класичною взаємодією паралелізмів та антитез у фіналі:

І за те, що стільки уст палило І тягло мене вогнем спокус, І за те, що замінить не сила — Ні на що — твоїх єдиних уст.

Любовна тематика О. Теліги в жадному разі не є тим «оргіястичним сп’янінням пристрастю», що його славлять наші матеріалісти та плюралісти, де, мовляв, стирається грань між людиною, твариною і духом, і де «діє одвічний біос, вищий за кожну окрему особину, окремий живий організм». Ні, кохання в поезії О. Теліги (це не знищення індивіда через поглинання духа біологічною матерією з її тваринними інстинктами, а навпаки — піднесення індивіда до метафізичої межі земного життя, до того божественного первня, який вбачає в Еросі філософія Платона, до спозирання феноменального буття sub specie aeternitatis — під поглядом вічності:

В день звичайний розквітне свято, Мов бузок запашний у січні, І кохання легке й крилате Я запрагну змінить у вічність.

«Подорожній»

Тому й саме кохання так легко й природньо сполучається в поезії О. Теліги з прагненням героїки:

І від сонця цілком бронзові, Заблукавши в зелену тінь, Ми звірялись собі в любові До героїв і до богинь.

«Сонячний спогад»

Тому й трагічне в коханні сприймається поеткою в космічному плані і спонукає до протиставлення духового ідеалу «реальним» життєвим вартостям:

А над ранком, зором помертвілим Розгорнувши спопелілий морок — Віднайшла я непоправний вилом На землі, на небі і в просторах. Та в душі, як день слабий і сірий, Прокидалась втіха блідолиця, Щоб навчать мене нової віри: У житті нічому не молиться.

«Ніч була розбурхана і тьмяна...»

В жанровому відношенні поезія О. Теліги є виключно й безвинятково лірична; авторка скрізь виступає в першій особі, без найменшої спроби перетворення її на епічну третю особу або на драматизований діалог. Через оцю, сказати б, щиру об’єктивність викладу багата