Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

О першій годині ночі Смок пройшов незвичайно людною Головною вулицею й звернув до пагорба, де стояла їхня хатина. На півдорозі він зупинився й почув, як позаду порипує сніг під чиїмись мокасинами.

Годину вони з Куцим просиділи в хатині, не запалюючи світла, а потім Смок засвітив свічку і, виждавши саме стільки часу, скільки людині потрібно, щоб одягтися, вони вдвох вийшли надвір і почали запрягати собак. Працюючи при світлі, що падало з прочинених дверей, вони почули, як поблизу хтось свиснув. Потім такий самий свист почувся звідкись ізнизу.

— Ти тільки послухай, — пирснув Смок. — Це ж вони розставили цілу низку свистунів, щоб стежили за нами й повідомляли про все в місто. Ладен закластися, що оце зараз чоловік із сорок посхоплювалися з ліжок і надягають штани!

— От дурні! — засміявся Куций. — Обмахорити їх — заіграшку. Я тобі скажу, недотепи, що в наш час заробляють гроші мозолями, — це таки направду недотепи. Бо світ аж кишить дурнями, які просяться, щоб їм обчистили кишені. Знаєш, Смоку, коли ти ще не передумав, то візьми мене в пай.

Вантаж на санках був невеликий — спальні хутра й запас харчів. З-під клунка з харчами ледь помітно виглядав невеличкий моток сталевого дроту, а на самому дні санок пильне око помітило б прихований лом.

Не скидаючи рукавиць, Куций ніжно погладив дріт і ще раз пестливо доторкнувся до лома.

— Ха! — прошепотів він. — Я б і сам замислився, якби темної ночі побачив на чиїхось санках отакі штуковини.

Тихенько вони спустилися з пагорба, вийшли на рівну Головну вулицю і мало не покрадьки звернули на північ, до тартака, подалі від міського центру. Досі їм не траплялося жодної живої душі, та тільки-но вони звернули, позаду, в поцяткованій тьмяними зірками темряві, почувся свист. Наддавши ходи, вони проминули тартак і шпиталь і за чверть милі далі круто завернули назад тією ж дорогою. Пройшовши якусь сотню кроків, вони ледве не наскочили на п'ятьох чоловік, що тюпали їм назустріч. Всі п'ятеро злегка згиналися під вагою клунків. Один з них зупинив передовика Смокового запрягу, решта з'юрмилися навколо, і хтось запитав:

— Ви не перестрівали санок?

— Ні, — відповів Смок. — Це ти, Біле?

— Тю! Та це ж Смок! — вигукнув украй здивований Біл Солтмен.

— Що це ви робите посеред ночі? — спитав Смок. — Прогулюєтесь?

Перше ніж Біл Солтмен встиг відповісти, до гурту надбігло двоє чоловік, за ними — ще кілька, і нарешті зарипів сніг під ногами цілого натовпу.

— Що це за люди? — спитав Смок. — Невже десь золото знайшли?

Солтмен, не відповідаючи, почав розкурювати люльку, яка, проте, явно не могла смакувати йому, бо він усе ще відсапувався після бігу. Це був просто не дуже хитрий прийом — він запалив сірника, щоб розглядіти сапки, і Смок побачив, як у ту мить очі всіх зосередилися на змотаному дроті й ломі. Потім сірник погас.

— Та ні, просто різні чутки снуються, самі чутки, — таємниче пробурмотів Солтмен.

— То, може, й з нами поділитеся? — сказав Смок. Хтось позаду глузливо пирснув.

— А куди ви зібралися? — спитав Солтмен.

— А хто ви такі, щоб питати? — відказав Смок. — Добровільна поліція?

— Та просто цікаво, — сказав Солтмен.

— Так цікаво, аж слів бракує, — озвався в темряві інший голос.

— Я оце думаю, — докинув Куций, — хто з нас почувається зараз найбільшим дурнем?

Всі зареготали, хоч трохи й силувано.

— Ну, ходім, Куций, нам пора, — сказав Смок і погнав собак.

Натовп рушив за ними назирці.

— Послухайте, ви, часом, не помилилися? — підшкильнув Куций. — Ви ж наче туди йшли, чого ж тепер назад повертаєте? Забули, куди вам треба?

— Іди ти під три чорти, — люб'язно відповів Солтмен. — Ми самі знаємо, куди нам треба.

Санки рушили Головною вулицею — Смок попереду, Куций орудував жердиною, а за ними посувався натовп — чоловік шістдесят з похідними клунками за плечима. Була третя година ночі, і тільки гультіпаки, що звикли пити до світанку, бачили цю процесію й могли наступного дня розповісти про неї решті Доусона.

За півгодини Смок з Куцим зійшли на пагорб до своєї хатини й розпрягли собак перед дверима. Шістдесят шукачів золота похмуро стежили за кожним їхнім рухом.

— На добраніч, хлопці! — гукнув Смок, зачиняючи за собою двері.

Через п'ять хвилин він загасив свічку, а якихось півгодини згодом вони з Куцим нишком вийшли з хатини і потемки почали запрягати собак.

— Агов, Смоку! — гукнув Солтмен, підходячи ближче.

— Я бачу, тебе не здихаєшся, Біле, — весело озвався Смок. — А де твої приятелі?

— Пішли перепустити по чарці. А мене залишили стежити за вами, і я вас з ока не спущу. Може, ти сам скажеш, Смоку, що ви надумали? Нас ви все одно не здихаєтесь, то краще поділився б, га? Ми, зрештою, свої люди.

— Буває, що з своїми людьми можна ділитися, а буває, що й ні, — ухильно відповів Смок. — І зараз саме такий випадок, Біле, коли не можна. Ти б краще йшов спати. На добраніч.

— Ніякої доброї ночі цей раз не буде, Смоку. Ти хіба нас не знаєш? Ми до вас приліпимось, як п'явки до тіла!

— Що ж, — зітхнув Смок. — Ви по-вашому, а ми по-нашому. Ходім, Куций, ми вже й так загаялися.

Коли санки рушили, Солтмен пронизливо свиснув і пішов слідом за ними. Під пагорбом посвист передали далі. Куций правував жердиною, а Смок із Солтменом ішли біч-о-біч.

— Послухай, Біле, — сказав Смок. — В мене є пропозиція. Хочеш пристати до нас?

Солтмен навіть не завагався:

— Цебто щоб я кинув товаришів? Ні, дзуськи. Ми всі до вас пристанемо.

— Тоді ти будеш перший! — вигукнув Смок і, вхопивши Солтмена за поперек, повалив його в глибокий сніг понад стежкою.

Куций загорлав на собак і погнав їх дорогою, що, звиваючись між розкиданими де-не-де хатинами, вела через горби й яри до південної околиці Доусона. Смок і Солтмен, зчепившись, борсалися в снігу. Смок був у чудовій формі, але Солтмен переважав його фунтів на п'ятдесят, — і то п'ятдесят фунтів загартованих похідним життям м'язів, — тим-то він раз у раз переборював Смока. Знов і знов Солтмен клав його на лопатки, і Смок тоді лежав собі, не пручаючись, і відпочивав. Але щоразу, коли Солтмен хотів вирватися й підвестись, Смок хапав його за поперек чи за ноги, і боротьба починалася наново.

— Ти хлопець завзятий, — відсапуючись, визнав