Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

— А скільки ви даєте? — спитав він у Смока.

— П'ять тисяч. Куций застогнав.

Сендерсон ще трохи потарабанив і помугикав своє «тра-ля-ля, тра-ля-лі», а потім сказав Смокові:

— Ви не дурень. Ви сказали, що коли ця земля не варта ста тисяч, вона не варта й десяти центів. А самі пропонуєте мені п'ять тисяч. Отже, вона варта і ста тисяч.

— Але ви не одержите за неї й двадцяти центів, — гаряче відказав Смок, — хоч би навіть просиділи тут до самого скопу.

— Од вас одержу.

— Від мене ні.

— Тоді сидітиму тут до скону, — відрубав Сендерсон.

Не звертаючи більше уваги на гостей, він заходився куховарити, наче був сам у хатині: розігрів казанок з бобами, підсмажив шматок коржа і сів собі за стіл підживлятися.

— Ні, спасибі, — промурмотів Куций. — Ми зовсім не голодні. Оце щойно від столу.

— Покажіть-но нам ваші папери, — сказав нарешті Смок.

Сендерсон сунув руку під подушку на лежанці й видобув паку з документами.

— Вони в мене, як слід, — сказав він. — Оцей довгий, з печатками, надійшов аж із Оттави. Це вам не папірець від тутешнього начальства. Сам канадський уряд запевнив мої права на цю землю.

— Вона вам належить уже два роки. А скільки ділянок ви продали за цей час? — поцікавився Смок.

— Це не ваше діло, — роздратовано відповів Сендерсон. — Я можу й сам жити на своїй землі, якщо захочу. Закон цього не забороняє.

— Даю вам п'ять тисяч, — сказав Смок.

Сендерсон похитав головою.

— Ну й два лопухи! — у відчаї вигукнув Куций. — Вийдімо на хвильку, Смоку. Я хочу щось тобі сказати.

Смок неохоче погодився вийти.

— Невже тобі не спадало на думку, — сказав Куций, коли вони зупинилися в снігу за дверима, — що навколо його клятої землі скільки завгодно нічийних скель? Запаколь собі де хоч, зареєструй, і земля твоя.

— Ні, вони не підходять, — відказав Смок.

— Чого це не підходять?

— Скажи, тебе дивує, чому я купую саме це місце, коли довкола землі скільки завгодно?

— Еге ж, — кивнув головою Куций.

— Отож-бо! — переможно мовив Смок. — Якщо тебе це дивує, то здивує й інших. А здивувавшись, вони позбігаються сюди. Твій подив свідчить, що я все правильно розрахував. Можеш мені повірити, Куций: я піднесу Доусонові такий сюрприз, що сміховина з яйцями враз вилетить їм з голови. Вертаймось усередину.

— Здоровенькі були, — сказав Сендерсон, коли вони ввійшли. — А я вже гадав, що більше вас не побачу.

— Ну, то за скільки ви віддасте землю? — спитав Смок.

— За двадцять тисяч.

— Даю вам десять.

— Що ж, за такі гроші я продам. Я, власне, стільки й заправив спочатку. А коли ви сплатите?

— Завтра, в Північно-Західному банку. Я даю вам десять тисяч, але з двома умовами. По-перше, одержавши гроші, ви одразу поїдете на Сорокову Милю й просидите там до кінця зими.

— Це можна. А ще що?

— Я сплачу вам двадцять п'ять тисяч, а п'ятнадцять з них ви мені повернете.

— Згода. — Сендерсон обернувся до Куцого. — Коли я оселявся тут, усі казали, що я дурень, — оскірився він, — А виходить, у цього дурня десять тисяч у кишені, га?

— На Клондайку дурнів аж кишить, — тільки й зумів відповісти Куций. — Кому-небудь з них мусить же пощастити!

III

Наступного ранку законно оформили продаж землі, що належала Дуайтові Сендерсону — «ділянки, що надалі іменуватиметься селищем Тра-Ля-Ля», як на вимогу Смока було зазначено в запродажній. А потім касир Північно-Західного банку зважив і видав на двадцять п'ять тисяч Смокового золотого піску, причому з півдесятка випадкових відвідувачів бачили, як той пісок зважувано і хто його одержав.

Шукачі золота — люди підозріливі. Досить кому-небудь зробити щось не зовсім звичайне — скажімо, вибратися на полювання лося чи просто вийти поночі помилуватись північним сяйвом, — і всі вже ладні подумати, що він знайшов десь родовище золота. Отож коли стало відомо, що такий промітний доусонець, як Смок Беллю, сплатив двадцять п'ять тисяч доларів старому Дуайтові Сендерсону, ціле місто захотіло довідатися, за що ці гроші сплачено. Старий Сендерсон з хліба на воду перебивався в своєму безлюдному закутку — що ж у нього могло бути такого, що варте двадцяти п'яти тисяч? Відповісти на це ніхто не міг, тим-то всі доусонці з гарячковою цікавістю стежили за Смоком.

По обіді поширилася чутка, що кілька десятків чоловік спакували свої похідні клунки й поприносили їх, щоб були напохватніше, в шинки на Головній вулиці. За кожним Смоковим кроком тепер стежили десятки пар очей. Жоден з численних знайомих Смока не насмілився спитати його, що саме він купив у старого Дуайта, і це свідчило, наскільки поважно сприйняли мешканці Доусона угоду Смока із Сендерсоном. З другого боку, про яйця ніхто й словом більше не прохоплювався при Смокові. Під таким самим дружнім та делікатним наглядом перебував і Куций.

— Я почуваюся так, наче вбив когось чи сам на віспу захворів: кожне на мене витріщається, а заговорити боїться, — поскаржився Куций, здибавшись із Смоком біля входу до «Оленячого Рогу». — Глянь-но на Біла Солтмена — бачиш, онде, на тому боці. Йому аж кортить глянути на нас, але очей нізащо не поверне, вдає, ніби задивився в кінець вулиці. Наче нас із тобою він і зовсім не знає! Але я ладен закластися на чарку, Смоку: якщо ми зараз зайдемо за ріг, ніби поспішаючи кудись, а тоді повернемо назад, то неодмінно зіткнемося з ним носом до носа, бо він порветься за нами.

Вони випробували цей викрут — і справді, коли завернули назад, за рогом налетіли на Солтмена, що широкою ходою бувалого мандрівника ступав за ними назирці.

— Здоров, Біле! — привітався Смок. — Ти куди зібрався?

— Здоров. Нікуди я не зібрався, просто прогулююся, — відказав той. — Вирішив от прогулятися. Погода ж чудова, хіба ні?

— Ха! — осміхнувся Куций. — Якщо це в тебе лише прогулянка, то як же тоді ти бігаєш?

Того вечора, годуючи собак, Куций відчував, що з довколишньої темряви на нього дивляться десятки пар очей. І, прив'язуючи собак до кілка, замість залишити їх на ніч на волі, він знав, що прирікає Доусон на ще більшу збентеженість.

Заздалегідь обдумавши план дій, Смок повечеряв у ресторані і почав розважатися. Де він не ступав, усюди опинявся в центрі уваги. Шинки, куди він заходив, одразу людніли — і порожніли, тільки він виходив. Якщо він підходив до рулетки, біля якої куняв банківник, і купував кілька марок, за п'ять хвилин стіл оточував цілий