Читати книгу - "Доктор Сон"

Запах був смердючий.

Підвівши голову, він побачив Біллі, той плентався в його бік, витираючи собі закривавлене обличчя рукавом. Після того як вони вдвох потоптались по попелу, щоби там жодної жаринки не лишилося, яка б могла підпалити траву, Ден розповів Біллі історію, яку вони розповідатимуть представникам поліції штату Колорадо, коли ті приїдуть.

— Мені доведеться заплатити за ремонт цієї штуки, і, можу закластися, коштуватиме це купу грошей. Добре те, що маю деякий ощадок.

Біллі фиркнув:

— Хто тобі виставить рахунок за збитки? Там від тих людей з Правдивого Вузла не лишилось нічого, крім їхнього одягу. Я подивився.

— На жаль, — сказав Ден, — «Дах Світу» належить великому штату Колорадо.

— Гай-гай, — вигукнув Біллі. — Важко визнати це справедливим, коли ти зробив таку велику послугу штату Колорадо та й всьому світу. А де Абра?

— Повернулась додому.

— Добре. То все скінчилося? Насправді скінчилось?

Ден кивнув.

Біллі задивився на попіл від Розиного циліндра.

— Згорів, як той чорт, швидко. Майже як спецефект у якомусь кіні.

— Я собі тільки уявляю, який він був старий. — «І повний магії, — не додав він. — Чорного ґатунку».

Ден пішов до пікапа і сів за кермо, щоб у люстерку заднього огляду роздивитися на своє обличчя.

— Бачиш щось таке, чого там не мусіть бути? — спитав Біллі. — Так моя матуся, бувало, завше казала, коли підловлювала мене, коли я милувався на власне віддзеркалення.

— Ані дрібки, — відповів Ден. Посмішка почала народжуватись на його обличчі. Притомлена, але справдешня. — Анічогісінько абсолютно.

— Тоді давай вже дзвонити до поліції, відрапортуєм їм про нашу аварію, — сказав Біллі. — Зазвичай я не звертаюсь до поліцаїв, але саме зараз я був би не проти трохи розширити наше товариство. Від цього місця мене дрижаки беруть. — Він кинув на Дена проникливий погляд. — Повнісінько привидів, чи не так? Тому-то вони його собі й вибрали.

Саме так, щодо цього не було сумнівів. Але не обов’язково бути Ебенезером Скруджем, аби розуміти, що, окрім поганих, є й добрі примарні люди. Коли вони вже йшли вниз, до «Оверлук Лоджа», Ден зупинився, щоб оглянутися на «Дах Світу». Він майже не здивувався, побачивши на платформі якогось чоловіка, що стояв біля проламаних поручнів. Той підняв руку, крізь неї було видно гору Поні, і послав летючий поцілунок жестом, який Ден пам’ятав зі свого дитинства. Він добре його пам’ятав. Це був такий їхній особливий ритуал на завершення дня.

«Пора до ліжка, доку. Спи міцно. Насни собі дракона і вранці мені про нього розкажеш».

Ден зрозумів, що він плакатиме, але не зараз. Зараз було не на часі. Він теж підніс руку до губ і послав поцілунок навзаєм.

Він ще якусь довгу мить дивився на те, що залишилося від його батька. Потім вирушив услід за Біллі вниз, до парковки. Дійшовши туди, він знову подивився назад.

«Дах Світу» був порожнім.

Поки ти не спиш

СТРАХ — стійко тримайся, раз аболіції хочеш.

Старовинна приказка Анонімних Алкоголіків

Річниця

1

Недільні денні збори АА у Фрейжері були чи не найстарішими у всьому Нью-Гемпширі, їх ще у 1946 році започаткував Товстун Боб Д, який особисто знав засновника Програми Білла Вілсона. Товстун Боб давно лежав у могилі, жертва раку легень — у старі часи більшість оклигуючих алконавтів диміли, як заводські труби, а новачкам по-простому наказувалося тримати свої язики на припоні, а попільниці чистими, — але ці збори все ще відвідувалися так само добре. Сьогодні були СТО — Спеціальні Традиційні Обставини, — бо, коли збори закінчаться, буде піца і листовий пиріг. Таким чином в АА відзначали більшість річниць, а сьогодні один з учасників якраз святкував п’ятнадцятиріччя своєї тверезості. У ранні дні він був відомий як Ден або Ден Т., але поголоски про його роботу в місцевому хоспісі поширювалися (авжеж, недарма журнал АА колись отримав назву «Ґрейпвайн»[403]) і тепер його майже всі називали Доком. Оскільки колись так само його називали власні батьки, Ден вбачав у цьому якусь іронію… але доброго штибу. Життя — це колесо, його єдиною роботою є обертання, і воно завжди повертається туди, звідки було розпочало.

Справжній доктор, той, що на ім’я Джон, на прохання Дена, сьогодні головував, і збори йшли своїм звичайним курсом. Лунав сміх, коли Ренді М. розповів, як він з голови до ніг обригав копа, який його заарештовував за водіння в нетверезому стані, і ще дужчий, коли Ренді, продовжуючи розповідь, повідомив, що десь через рік він для себе відкрив, що той самий коп також є учасником Програми. Меггі М. ридала, коли розповідала («ділилася» на жаргоні АА), як їй знову відмовили брати участь у спільному догляді за двома її дітьми. Пропонувалися звичні кліше — часу потрібен час; все спрацює, якщо опрацьовуватимеш; не здавайся, допоки не трапиться чуда — і Меггі врешті-решт заспокоїлася до схлипувань. Лунали звичайні окрики «Вища сила каже, вимкніть оте!», коли в котрогось парубка задзвонив мобільний. Якась дівчина з тремтячими руками розлила чашку кави; збори без хоча б однієї розлитої чашки кави взагалі рідко траплялися.

За десять хвилин до першої Джон Д. пустив по руках кошик («ми самооплатні через власні пожертви») і попрохав робити оголошення. Тревор К., який відкривав збори, підвівся і попросив, як він це робив завжди, допомогти прибрати в кухні й поставити на місце стільці. Йоланда В. провела «Клуб жетонів», вручивши два білих (двадцять чотири години) і фіолетовий (п’ять місяців — цей жетон мав прізвисько Барні[404]). Як завжди, вона закінчила словами: «Якщо ви не випивали сьогодні, поплескайте собі та своїй Вищій Силі».

Всі так і зробили.

Коли аплодисменти вщухли, Джон сказав:

— Сьогодні ми маємо п’ятнадцятирічний ювілей. Будь ласка, Кейсі К. і Ден Т., вийдіть сюди.

Люди аплодували, поки Ден ішов — повільно, в одному темпі з Кейсі, котрий тепер уже не ходив без ціпка. Джон передав Кейсі медальйон з вибитою на ньому цифрою XV, і Кейсі підняв його в руці, щоб усі могли побачити.

— Я ніколи не думав, що цей хлопець на таке спроможний, — сказав він, — бо він був АА від самого старту. Під чим я маю