Читати книгу - "Викрадачі"

просто бетонну коробку, єдине віконце дивилося на колодязь центрального корпусу, а ліжко було твердим і рипучим. Проте готель був розташований у декількох кроках від Ліонського вокзалу, а трохи далі по вулиці — бістро з обов’язковою шторою, яку господар піднімав уранці за допомогою величезного важеля. Я кинув валізи в готелі й пішов до бістро поїсти (я ще робитиму це багато разів), залишився задоволеним понад усі сподівання — після тривалого перельоту. Парувала міцна кава, для якої не пошкодували молока. Потім повернувся до своєї «коробки» й поспав цілу годину попри добру порцію кофеїну. Коли прокинувся, день вже наближався до вечора. Прийняв гарячий душ, аж стогнучи від насолоди, поголився й пішов прогулятися містом, з путівником у кишені.

Анрі мешкав на Монмартрі, але все одно я завітаю до нього лише завтра вранці. Вийшовши з готелю, я вже за кілька хвилин побачив на тлі неба куполи базиліки Сакре-Кер.[149] Визначні пам’ятки Парижа я пам’ятав з попереднього приїзду, десь дванадцятьма або тринадцятьма роками раніше. А путівник нагадав, що ця біла, схожа на казковий сон, церква побудована як символ влади уряду, після розправи з Паризькою Комуною. Втім, мене чомусь не тягнуло розглядати пам’ятки, тож я просто блукав вулицями, а путівник лежав у кишені весь час, за одним винятком: на набережних Сени, задивившись на столики букіністів, я загубився й не знав, у якому напрямку мій готель. Погода була сирою, не холодною, але й не теплою, сонце інколи пробивалося крізь хмари й сяяло на воді. Я пошкодував, що так довго не був у Парижі — туди ж летіти з Вашингтона всього нічого. На сходах, що спускалися до річки, я розстелив хусточку на слизькому камені, сів і зробив начерк плавучого ресторану, прикрашеного з усіх боків горщиками з квітами — він стояв біля протилежного берега.

Мені також хотілося потрапити до музею д’Орсе, поки він не зачинився, й побачити там картини Беатриси де Клерваль. Ті, що зберігаються в музеї Ментенон, зачекають до завтра, туди я завітаю після побачення з Анрі Робінсоном. Уздовж ріки я покрокував до музею д’Орсе; в свій попередній приїзд до Парижа не був у цьому музеї, він тоді щойно відкрився. Не намагатимусь описувати враження від величезної зали, накритої скляним дахом, багате зібрання статуй, незвичайне відчуття колишнього вокзалу, який свого часу слугував поколінню Беатриси де Клерваль і декільком іншим. Очі в мене розбігалися, і я проблукав там кілька годин.

Перш за все я підійшов до Мане, й з п’янким відчуттям стояв прямо перед «Олімпією», відповідаючи на виклик її очей. Потім випадково натрапив на гарну несподіванку — полотно Піссарро, на якому був зображений дім у Лувесьєні взимку. Не пам’ятав, чи бачив його будь-коли до того — червонуватий будиночок, зігнуті під тягарем снігу дерева, сніг на землі, жінка тримає за руку дівчинку, обоє закутані, щоб захиститися від морозу. Згадав Беатрису та її дочку, але ця картина була датована 1872 роком, за кілька років до народження Оде. У галереї було представлено й інші зимові пейзажі: Моне й Сіслей, ще картини Піссарро, — effets d’hiver, сніг, візки, паркани, дерева, сніг знову й знову. Бачив важке сіре небо над шпилями церков у селах, де вони довго жили: Лувесьєн, Марлі-ле-Руа, інших, — й над парками Парижа. Подібно до Беатриси, вони любили свої сади взимку.

Поряд Сіслея й Піссарро я розшукав дві картини Беатриси де Клерваль: портрет золотоволосої дівчини за шиттям — то мала бути її служниця, про яку згадувалося в листах; друга картина — лебідь задумливо пливе на коричневій воді, звичайний лебідь, не казковий. Подумав, що Беатриса дуже наполегливо працювала над лебедями; напевно, готувалася до полотна, яке я завтра побачу в Анрі Робінсона. Знайшов я й пейзаж Олів’є Віньйо, цілком буколічний: корови на пасовиську, лани, стоять у ряд тополі, на небі ліниво пливуть хмари, несуть рясний дощ. Можливо, Беатриса поважала його роботи більше, ніж здавалося мені; техніка майстерна, але нічого нового. На табличці було вказано дату: 1854. Беатрисі, згадав я, тоді було три роки.

Закінчивши огляд музею, я пообідав біфштексом з чіпсами й повернувся до готелю. Там, попри всі зусилля почитати блискучо написану історію франко-прусської війни, я проспав тринадцять годин, прокинувшись у слушну годину й так само слушно дійшовши висновку, що я вже не молодий мандрівник.

Розділ 97

Марлоу

Анрі Робінсон мешкав на кручі — вулиця не те щоб вузька, дуже мальовнича, всюди балкони з кованими залізними решітками. Я розшукав потрібний будинок і кілька хвилин постояв на вулиці, не кваплячись дзвонити; дзвінок прозвучав ясно, гучно, хоча квартира була розташована на другому поверсі. Піднявся нагору; сходинки почорнілі, вкриті пилом, і я здивувався: як людина в дев’яносто вісім років порається з ними? Єдині двері на другому поверсі відчинилися, перш ніж я встиг доторкнутися до них: за ними стояла стара жінка в коричневому платті, товстих панчохах, туфлях. На якусь мить мені примарилося, ніби я дивлюсь на Оде де Клерваль. На жінці був фартух; вона коротко мені посміхнулася й запросила до вітальні, сказавши щось, чого я не зрозумів. Якби Оде жила й досі, їй було б зараз сто двадцять років.

Анрі Робінсон жив у джунглях — увесь простір займали рослини, розмаїття яких підкорялося певному ладу. Кімнату заливало сонце, принаймні, з боку вулиці, промені пробивалися крізь стрічки рожевого шовку. Стіни, як і двоє зачинених дверей, пофарбовані в ніжний світло-зелений колір з відтінком жовтого. Усюди було розвішано картини — не в чіткому ладу галереї, як у його друга Кайє, а просто підряд, у будь-якому вільному куточку. Біля крісла Анрі висіла картина олією, голова жінки, яка мала бути Оде де Клерваль: видовжене обличчя, сині очі, старіюча жінка із зачіскою, що була модною в сорокові й п’ятдесяті роки. Цікаво, майнула думка, чи не той це портрет, який написав, за його словами, Педро Кайє? Але підпису я не побачив. Було кілька маленьких картин, які могли належати пензлю Сера[150] — у будь-якому разі явно пуантилістський стиль, — і цілий натовп картин, написаних між двома світовими війнами. Нічого, що нагадувало б роботи Беатриси де Клерваль, я не помітив, як і жодних слідів картини, яка називалася «Викрадачі лебедів». У нішах та на полицях, якщо вони не були забиті книжками, стояли старовинні статуетки, можливо, корейські. Про них можна запитати пізніше.

Крісло, в якому сидів Анрі Робінсон, було майже таким само старезним, як і його власник. Коли я ввійшов,