Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

— Едді? Хочеш, щоб я загіпнотизував тебе? — Роланд уже витягнув з патронташа патрон. — Це допоможе тобі ясніше побачити минуле.

— Ні. Краще я піду з незатьмареною свідомістю.

Едді кілька разів стиснув і розтиснув кулаки, водночас глибоко вдихаючи й видихаючи повітря. Його серце билося не надто швидко, насправді воно вповільнювало свій темп, але кожен удар, здавалося, відгукувався в усьому тілі. Господи, усе це було б набагато простіше, якби існували якісь ручки управління, які можна було б покрутити, щоб обрати потрібний час і місце, як на машині часу професора Пібоді[52] чи в тому фільмі про морлоків![53]

— Слухай, я нормально виглядаю? — спитав він у Роланда. — Тобто якщо я опинюся серед білого дня на Другій авеню, чи не збіжаться всі на мене подивитися?

— Якщо з’явишся перед людьми, неодмінно збіжаться. Раджу тобі не звертати уваги на тих, хто схоче з тобою побесідувати на цю тему, й одразу піти звідти.

— Це само собою. Я питаю, як мій одяг.

Роланд ледь помітно знизав плечима.

— Едді, я не знаю. Це твоє місто, не моє.

На це Едді міг би заперечити. Його місто — Бруклін. Тобто був його містом. На Мангеттені він бував зрідка, раз на місяць, не більше, і думав про нього як про закордон. Але, здається, він зрозумів, про що йдеться Роландові. Він подивився на себе неупередженим поглядом і побачив просту фланелеву сорочку з роговими ґудзиками, темно-сині джинси з гладенькими нікелевими заклепками замість мідних, ширінку на ґудзиках. (Застібки-блискавки Едді бачив у Ладі, але відтоді вони йому не траплялися на очі.) Після цієї ретельної інспекції він вирішив, що на нью-йоркських вулицях зійде за нормального. Якщо хтось придивиться до нього уважніше, то подумає, що він офіціант, який у свій вихідний закосив під хіпі. Але він сумнівався, що перехожі кидатимуть на нього навіть побіжні погляди. Проте була одна штука, яку він міг би додати до свого прикиду…

— У тебе є шмат шкіри? — спитав він у Роланда.

Надра печери вибухнули голосом містера Тьюбзера, вчителя Едді з п’ятого класу.

— Ти мав здібності! — скорботно закричав учитель. — Ти був чудовим учнем, і подивися, на що ти перетворився! Чому ти дозволив братові себе зіпсувати?

— Він дозволив мені померти! Він мене вбив! — схлипуючи, люто вигукнув Генрі.

Роланд зняв з плеча свій кошіль, поклав його на підлогу біля входу в печеру поруч з рожевою сумкою, відкрив і покопирсався там. Едді гадки не мав, скільки різних речей лежало в цьому кошелі, знав тільки, що він здавався бездонним. Нарешті стрілець знайшов те, про що питав Едді, й простягнув йому смужку шкіри.

Поки Едді підв’язував нею волосся (цей штрих мав довершити артистично-хіпозний образ), Роланд витяг із сумки те, що називав трофейним мішком, відкрив і заходився його спорожняти. Першим з’явився напівпустий кисет з тютюном, який подарував йому Каллаген, потім світло побачили монети й банкноти різних країв, набір для шиття, залатана чашка, яку він перетворив на компас неподалік від Шардикової галявини, шмат старої карти і нову карту, що її намалювали йому близнюки Тейвері. Коли мішок спорожнів, стрілець витяг з кобури на лівому стегні великого револьвера з сандаловим руків’ям. Прокрутив циліндр, перевірив набої, кивнув і поставив циліндр на місце. Потім поклав револьвер у мішок, міцно стягнув шворки і зав’язав їх тугим вузлом, що миттєво розв’язувався, якщо потягти. І простягнув мішок Едді, тримаючи його за потерту лямку.

Спочатку Едді відмовлявся його брати.

— Ні, чувак, це твій револьвер.

— За останні тижні ти носив його стільки ж, скільки і я. А може, навіть більше.

— Так, Роланде, але ми говоримо про Нью-Йорк. У Нью-Йорку всі крадуть.

— У тебе не вкрадуть. Візьми револьвер.

Якусь мить Едді невідривно дивився Родандові просто у вічі, потім узяв мішок і повісив його на плече.

— У тебе інтуїція.

— Так, чуття.

— Ка в дії?

Роланд знизав плечима.

— Ка завжди у дії.

— Гаразд, — сказав Едді. — І, Роланде… якщо я не повернуся, подбай про Сьюз.

— Твоє завдання — зробити все від тебе залежне, щоб мені не довелося дбати про неї.

«Ні, — подумав Едді, — моє завдання — оберігати троянду».

Він повернувся до дверей. Ще тисяча питань крутилася у нього на язиці, але Роланд мав рацію: час для питань закінчився.

— Едді, якщо ти не хочеш…

— Ні, — сказав Едді, — я хочу. — Він підняв ліву руку, стиснув її в кулак і відставив великий палець. — Коли я дам отакий знак, відкривай скриньку.

— Гаразд.

Роланд говорить десь у нього за спиною, десь далеко. Бо тепер Едді наодинці з дверима. Дверима з написом «НЕЗНАЙДЕНІ» якоюсь чужою і гарною мовою. Колись він прочитав роман «Двері в літо», який написав… хто? Один з тих фантастів, чиї книги він постійно тягав додому з бібліотеки, один з тих старих і надійних, з якими добре було проводити довгі пообіддя літніх канікул. Мюрей Лейнстер, Пол Андерсон, Ґордон Діксон, Айзек Азімов, Гарлан Елісон… Роберт Хайнлайн. Едді подумав, що саме Хайнлайн написав «Двері в літо». Генрі завжди брав його на кпини через книжки, які він приносив, обзивав дівчиськом, книгогризом, питав, чи може він читати і дрочити одночасно, питав, як він, бля, може так довго сидіти, застромивши носа в якусь вигадану дурню про ракети та машини часу. Генрі старший за нього. Генрі з лицем, всипаним прищами, які завжди блищать від засобів проти акне. Генрі, готовий вступити до лав армії. Едді молодший. Едді тягає книжки з бібліотеки. Едді тринадцятирічний, майже в теперішньому віці Джейка. Зараз 1977 рік, йому тринадцять, він на Другій авеню, і жовті таксі виблискують на сонці. Чорношкірий у навушниках від «Вокмена» проходить повз ресторанчик «Чу-Чу», Едді його бачить, Едді знає, що чорношкірий слухає Елтона Джона, який співає — що він ще може співати? — «Хтось врятував сьогодні моє життя». На тротуарі людно. День хилиться до вечора, і люди йдуть додому після чергового дня в сталевих висохлих річищах Кальї Нью-Йорк, де замість рису вирощують гроші. Жінки виглядають кумедно в дорогих ділових костюмах і кросівках: туфлі на високих підборах вони несуть у своїх ґунна, бо робочий день скінчився і вони йдуть додому. Всі всміхаються, бо світло таке яскраве, а повітря таке тепле, до міста прийшло літо, і десь працює відбійний молоток, як у тій старій пісні гурту «Лавін Спунфул». Перед ним двері в літо 1977 року, таксисти беруть бакс із чвертю за посадку, а далі — тридцять центів за кожну п’яту частину милі, раніше це