Читати книгу - "Сонячний Птах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Його повідомлення суперечить більшості того, що ти розповів мені. – Гай спохмурнів і роздратовано постукав по столу суглобами пальців. – Цей чоловік нічого не чув ані про чоловіка-бога з пазурами лева, ані про полки тренованих воїнів, озброєних зброєю дравів.
– Ні, – погодився з ним Мармон. – Ця ділянка річки спокійна. Тривожні повідомлення надходять зі сходу.
– Ти маєш там шпигунів? – запитав Гай.
– Кількох, – кивнув головою Мармон, і Гай замислився на мить.
– У такому разі я піду на схід, – вирішив Гай. – Я піду вдосвіта.
– Патрульна галера прибуде через п’ять днів.
– Я нічого не побачу з палуби галери. Я піду пішки.
– Я підготую для тебе ескорт ще до схід сонця, – запропонував Мармон.
– Ні, – відхилив його пропозицію Гай. – Я подорожуватиму швидше й приваблюватиму до себе менше уваги, якщо піду сам-один. – Він знову подивився на Сторча. – Цей чоловік буде мені провідником, якщо він такий надійний, як ти вважаєш.
Мармон передав наказ Гая своєму шпигунові й закінчив:
– Ти можеш тепер іти. Поїж, відпочинь і будь готовий до сходу сонця.
Коли він пішов, Гай довго дивився йому навздогін, а тоді запитав:
– Скільки ти платиш такому чоловікові?
– Дуже мало, – визнав Мармон. – Сіль, намистинки, кілька прикрас із бронзи.
– Мене дивує, чому він погодився на цю роботу? – м’яко запитав Гай. – Чому він на нас працює, адже сліди від канчуків досі не загоїлися на його тілі?
– Мене більше не дивують вчинки людей, – сказав Мармон. – Я бачив надто багато дивного, щоб запитувати про мотиви людської поведінки.
– А я ніколи не перестану запитувати про це, – промурмотів Гай, досі дивлячись навздогін шпигунові, стурбований зрадою цього чоловіка, яка так різко суперечила уявленню Гая про честь.
Усі намагання Гая довідатися більше про шпигуна протягом наступних чотирьох днів мали дуже мало успіху. Сторч був мовчазним чоловіком, говорячи лише тоді, коли його про щось прямо запитували, словами, що їх було вочевидь недосить, аби описати ситуацію. Він ніколи не дивився прямо на Гая. Його погляд зосереджувався на одній половині обличчя Гая, і він дивився кудись у далеч.
Такий супутник не вельми подобався Гаю, хоч йому вочевидь був добре знайомий кожен закрут річки й кожна заглибина або кожне підвищення ґрунту, якими вони подорожували.
Вони заходили у дві фортеці на південному березі, й від тих людей, які стояли там гарнізонами, Гай роздобув чимало інформації з перших рук. Двічі вони знаходили ознаки того, що тут переправлялися через річку великі загони чоловіків у якихось невідомих справах, і були інші мало помітні свідчення потаємної діяльності, які підсилювали неспокій Гая.
Його тривожило, що ці ознаки суперечили запевненням Сторча про стабільне становище по той бік річки.
Вони подорожували швидко й мовчки, ковзаючи, наче двоє лісових духів крізь густі чагарі долини. Вони пересувалися переважно в прохолодні години вечора та ночі й спочивали в жарку спеку полудня. Вони їли мало, заощаджуючи харчі в сумці з млинцями й не марнуючи часу на полювання.
На четвертий день вони вийшли на вершину невисокого гранітного пагорба, з якого могли роздивитися величезну площу дна долини, панораму, яка простягалася між обома її берегами і зникала лише в синьому тумані великої відстані. Перед ними річка робила величезний закрут на південь, утворюючи широку блискучу петлю на багато миль, де течія повертала назад, собі назустріч.
Хоч петля мала двадцять або двадцять п’ять миль завдовжки, проте біля початку відстань між її рукавами становила не більше п’ятьох, і там, де вона закінчувалася, стояла міцна фортеця наступного гарнізону. Дим від вогнищ, на яких там готували їжу, підіймався голубими струминками в тихе гаряче повітря.
Гай довго дивився на вигин річки, прикидаючи різницю між тривалим переходом протягом цілого дня навколо петлі й можливістю швидко перепливти через її шию з неминучим ризиком, який містив такий варіант.
– Сторч, – запитав він, – чи зможемо ми перетнути річку? Тут можуть бути люди з племен?
Шпигун уникав пильного погляду Гая, приховуючи будь-який вираз на своєму обличчі. Він сидів дуже тихо на опуклій гранітній вершині поруч із Гаєм – і Гаєві здалося, він не зрозумів його запитання.
– Чи зручніше для нас буде перетнути річку там, де вона утворює закрут? Це перехід безпечний?
– Я з’ясую. Чекай мене тут.
Він повернувся за годину до темряви й повів Гая вниз до берега річки. В очереті був захований довбаний човен. Дерево підгнило, було посічене червами й пахло зіпсутою рибою. Підозри Гая посилились.
– Де ти знайшов цього човна?
– Тут неподалік, нижче за течією, розбила табір родина рибалок.
– Скільки їх?
– Четверо, – відповів Сторч.
– Венді?
– Ні, софала.
– Воїни?
– Рибалки. Старі чоловіки із сивими бородами.
– Ти сказав їм про мене?
– Ні.
Гай завагався, прикипівши поглядом до безвиразних очей шпигуна, намагаючись уловити в них натяк на зраду.
– Ні, – сказав Гай. – Ми не переправлятимемося через річку. Ми підемо довгою дорогою.
Він чекав на реакцію Сторча, чекав, що він стане заперечувати, спробує переконати Гая обрати короткий шлях.
– Тобі вирішувати, – кивнув головою Сторч і почав накривати човна сухим очеретом.
– Ну, гаразд, – погодився Гай. – Перевези мене човном.
Сторч обрав течію, яка допомогла йому переправити старе утле суденце через річку. Попереду них баклани били по воді крильми у шалених зусиллях злетіти, тоді як шоколадно-білі якани втікали по лататтю водяних лілей, а зловісні, схожі на колоди тіла крокодилів ковзали з берега у глибоку воду.
Вони причалили до багнистого берега, перетоптаного копитами дичини, яка приходила сюди пити, й Сторч заховав човна. Він вивів Гая на берег на галявину яскраво-зеленої отруйної болотяної трави, де їм довелося брести по пояс між товстими чіпкими стеблами рослин, а дно було грузьким і болотяним.
У центрі галявини Сторч несподівано зупинився й знаком показав Гаю, щоб він стояв тихо. Він витягнув голову, дослухаючись. Вони стояли, завмерши в нерухомості, протягом тривалого часу, потім Сторч знаком показав Гаю, щоб він залишався там, де був, а сам пішов далі.
За сотню кроків від Гая Сторч зупинився знову, але тепер він обернувся й подивився на Гая.
Уперше на його обличчі з’явився вираз, вираз дикого збудження, справжній вибух тріумфу.
Він підняв праву руку й показав на Гая, то був викривальний жест, і він закричав на венді:
– Онде він! Хапайте його!
Трава, яка росла на галявині, зашелестіла й захиталася, так ніби на неї налетів порив сильного вітру, й зі своїх схованок піднялися ряд за рядом воїни венді. Їхні щити накладалися один на один, їхні шеренги
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонячний Птах», після закриття браузера.