Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

«Хай там нічого не буде,— подумки попросила Робін.— Боже, тільки б там не було нічого».

А вголос спитала:

— А якщо у лощовині таки закопали щось... когось?

— Тоді моя теорія неправильна, бо я не знаю, як ліпиться задушена в Оксфордширі дитина до всього, про що я оце говорив.

— Але тут і не повинно бути зв’язку,— раціонально заперечила Робін.— Ти можеш бути правий щодо вбивці Чизвелла, а це може виявитися цілком окремою...

— Ні,— похитав головою Страйк.— Надто серйозно для збігу. Якщо в лощовині щось закопано, воно пов’язано з усім іншим. Один брат у дитинстві бачив убивство, другий за двадцять років шантажував чоловіка, якого теж убили, на землі Чизвелла поховали дитину... якщо в лощовині таки дійсно закопано дитину, десь це ліпиться. Але я ладен битися об заклад, що там нічого немає. Якби я думав, що в лощовині справді закопали тіло, я б умовив поліцію розкопати його. Ми тут сьогодні заради Біллі. Я це йому обіцяв.

Вони сиділи й дивилися, як стежка тане в мороці. Страйк час до часу поглядав на мобільний.

— Та де вже той бісів Барклей... О!

На стежці за ними майнули фари. Барклей під’їхав на старому «фольксвагені-гольфі», зупинився за ними і загасив фари. В бічному дзеркалі Робін бачила, як від машини відділився силует, який набув матеріальності, коли Барклей наблизився до «лендровера» з боку Страйка. В руках він ніс торбу з інструментами, майже таку саму, як у детектива.

— Вечір добрий,— лаконічно мовив він.— Гарна ніч для розкрадання могил.

— Ти запізнився,— сказав Страйк.

— Авжеж, сам знаю. Мені тутки Флік дзвонила. Подумав був, ви захочете знати, що вона сказала.

— Сідай у машину,— запропонував Страйк.— Розкажеш, поки чекаємо. Треба ще хвилин десять, поки як слід стемніє.

Барклей сів на заднє сидіння «лендровера» і причинив дверцята. Страйк і Робін розвернулися до нього.

— Отже, дзвонить вона мені ото, скімлить...

— Будь-ласка, англійською, а не шотландською.

— Ну, плаче — й аж усирається зо страху. Сьогодні приходила поліція.

— Майже не забарилися,— мовив Страйк.— І?

— Обшукали ванну кімнату, знайшли записку Чизвелла. Возили її на допит.

— І чим Флік пояснила, що записка в неї?

— Мені не сказала. Хотіла тіко знати, де Джиммі. Вона там просто в паніці. Все повторювала: «Тільки скажи Джиммі, що вона в них, він зрозуміє».

— А ти знаєш, де Джиммі?

— Ані гадоньки не йму. Бачив учора, він про жодні плани не казав, тіко згадував, що довів Флік, випитуючи в неї номер Боббі Канліфф. Ох і сподобалася йому та молодиця Боббі,— усміхнувся Барклей до Робін.— Флік йому сказала, що номера не має, і все питала, чого це йому так припекло його знати. Джиммі казав, що просто надумав запросити Боббі на зібрання Справжніх соціалістів, але Флік, знаєте, не геть тупа.

— Як гадаєш, вона зрозуміла, що то я навела поліцію? — спитала Робін.

— Ще ні,— відповів Барклей.— Вона там панікує.

— Ну добре,— мовив Страйк, поглядаючи на клапоть неба між кронами над головою,— мабуть, час починати. Бери оту торбу, Барклею, там мій інструмент і рукавиці.

— А як ти копатимеш з отою ногою? — скептично спитав Барклей.

— Ти не можеш копати сам,— сказав Страйк,— бо до завтрашнього вечора не скінчиш.

— Я теж копатиму,— твердо сказала Робін. Вона трохи набралася смілості, коли Страйк запевнив, що навряд чи вони щось викопають у лощовині.— Ану дай мені ті чоботи, Семе.

Страйк уже діставав з торби ліхтарик і ціпок.

— Я понесу,— запропонував Барклей, і коли закидав торбу Страйка на плече до своєї, там важко забрязкав металевий інструмент.

Утрьох вони рушили стежкою. Робін і Барклей підлаштували свій темп під Страйка, який пробирався вперед обережно, зосередившись на плямі світла від ліхтарика на землі, й час до часу користався ціпком — то спирався на нього, то відкидав з дороги перепони. М’який ґрунт приглушував кроки, але нічна тиша посилювала брязкіт інструментів за спиною в Барклея, шурхіт дрібних невидимих створінь, що розбігалися від велетнів, які вторглися в їхню дику господу, й гавкіт собаки звідкілясь від Чизвелл-гаузу. Робін пригадала норфолкського тер’єра і сподівалася, що його не випустили на ніч.

Коли дійшли до галявини, Робін побачила, що покинутий Стеда-котедж ніч перетворила на хатину відьми. Легко було уявити, як за побитими вікнами чигають якісь постаті... твердо сказавши собі, що ситуація страшненька і без нових вигаданих жахів, Робін відвернулася від будиночка. З негучним стукотом Барклей скинув торби на землю край лощовини і розстебнув їх. У світлі ліхтарика Робін побачила набір інструментів: кайло, сапку, двійко ломів, вила, топірець і три лопати, одну з них штихову. Також там було кілька пар товстих садівничих рукавиць.

— Отак-от, цього нам має стати,— мовив Барклей, зазираючи в темну яму перед собою.— Треба буде то все розчистити, якщо хочете дістатися ґрунту.

— Авжеж,— сказала Робін і потягнулася по рукавиці.

— Ти впевнений, га, здоровило? — спитав Барклей у Страйка, який зробив те саме.

— Та Господи Боже, кропиву повисмикую,— дражливо відповів Страйк.

— Бери сокиру, Робін,— сказав Барклей, а сам підхопив сапку і лом.— Ті кущі ще й рубати доведеться.

Утрьох вони сповзли униз крутим схилом лощовини і стали до роботи. Десь годину рубали жилаве гілля і пололи кропиву, час до часу міняючись інструментами чи вибираючись нагору по щось нове.

Попри те, що ніч ставала холоднішою, Робін рясно пітніла і скинула зайвий одяг. Страйк натомість значні зусилля приділяв тому, щоб не показувати, як від нахиляння і ковзання по нерівному ґрунту йому болить кукса. В темряві не видно було, як він кривиться, і він ретельно стежив за виразом обличчя, коли Барклей чи Робін брали ліхтарик і дивилися, як просувається справа.

Фізичне навантаження допомагало Робін упоратися зі страхом перед тим, що, можливо, лежить у них під ногами. «Мабуть,— спало їй на думку,— оце так воно в армії: важка праця і дух товариства допомагають не думати про похмурі перспективи попереду». Двоє колишніх військових копали собі й не скаржилися, тільки іноді лаялися, як уперте коріння й гілки дерли одяг чи шкіру.

— Час копати,— заявив нарешті Барклей, коли дно виярка розчистили, наскільки