Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), в однаковій мірі було б можливо пред’являти вимоги як про визнання правочинів недійсними, так і про визнання правовідносин такими, що на підставі даного правочину не виникли, чи про визнання відсутності таких правовідносин чи про визнання права не виконувати договір. Але судова практика, яка не володіє висновком від попереднього правового явища до наступного і навпаки, не враховує зв’язок, на який вище зазначалося. Звідси з’являється тлумачення позову про визнання договору неукладеним як звернення до суду з заявою про встановлення факту, хоч насправді позивача в таких випадках цікавить не факт укладення чи неукладення договору, а існування чи відсутність правовідносин (прав та обов’язків). § 83. Висновки від попереднього правового явища до наступного або навпаки у практиці Європейського Суду з прав людини

Європейський Суд з прав людини не використовує терміни «висновки від попереднього правового явища до наступного або навпаки», але фактично дає зразки високопрофесійного використання цих методологічних інструментів при тлумаченні і застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

1. «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...» (п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Як бачимо, тут прямо йдеться про право на справедливий і публічний розгляд справи. Але Європейський Суд з прав людини робить із п. 1 ст. 6 Конвенції висновки від наступного правового явища до попереднього і навпаки, хоч на використання таких техніко-юридичних прийомів Європейський Суд прямо і не зазначає. Так, у рішенні у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1975 Суд зазначив: «На думку Суду, було б немислимо, щоб п. 1 ст. 6 Конвенції містив детальний опис процесуальних гарантій, які надаються сторонам у цивільних справах і не захищав у першу чергу того, що надає можливість практично користуватись такими гарантіями, а саме — гарантією доступу до суду. Такі характеристики процесу як справедливість, публічність, динамізм позбавляються сенсу, якщо немає самого судового розгляду»[279]. З тих пір стало загальновизнаним, що п. 1 ст. 6 названої Конвенції встановлює право на доступ до суду. Сам Суд посилається на це рішення при вирішенні інших справ: «Суд повторює, що згідно з його практикою, на п. 1 ст. 6 також може посилатись кожен, хто, вважаючи незаконним втручання у здійсненні одного із його прав (цивільно-правового характеру), заявить про те, що він не мав можливості ініціювати відкриття справи в суді, який відповідає вимогам п. 1 статті 6. Суд уже зазначав у справі Голдера, що стаття 6 закріплює «право на суд», де право доступу, що розуміється як можливість ініціювати судове провадження у цивільній справі, складає лише один із його аспектів»[280]. Таке тлумачення наведеного вище положення Конвенції не слід інтерпретувати як створення Судом прецеденту, що виходить за межі змісту п. ст. 6 Конвенції. Воно відповідає змісту п. 1 ст. 6 Конвенції, який Суд витлумачив без будь-якого розширення цього змісту. У крайньому випадку слід мати на увазі, що у подібних випадках Європейський Суд з прав людини не тільки тлумачить п. 1 ст. 6 Конвенції, а й застосовує принцип верховенства права, що закріплений у преамбулі Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та передбачає врахування засади розумності при тлумаченні і застосуванні Конвенції.

2. Із цього ж пункту Європейський Суд робить також висновок від попереднього правового явища до наступного, зазначаючи на таке: «П. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охороняє право кожного подавати будь-яку скаргу до суду чи трибуналу стосовно його цивільних прав і обов’язків. У цьому сенсі стаття містить поняття «право на суд», в якому право на доступ, тобто право ініціювати провадження в судах з розгляду цивільних справ, становить одну з її складових. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система однієї з Договірних Сторін дозволяла, аби остаточне, зобов’язуюче судове рішення залишалося бездієвим на шкоду одній зі сторін. Було б незрозумілим, якби пункт 1 ст. 6 деталізував процедурні гарантії, надані сторонам судового процесу, — розгляд справ у суді, який є справедливим, прилюдним і швидким, — без захисту впровадження судових рішень. Розуміння значення ст. 6 як такої, що переймається виключно доступом до суду та проведенням процедур, ймовірно, призвело б до ситуацій, несумісних із принципами верховенства права, поважати які зобов’язувалися Договірні Сторони, ратифікувавши Конвенцію. Виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має, таким чином, вважатися невід’ємною частиною «суду» для цілей ст. 6 Конвенції. Своєю неспроможністю упродовж 5 років 5 місяців та 15 днів вжити необхідних заходів для виконання рішення комісії з трудових спорів і нездатністю виплатити заявникові компенсацію, призначену рішенням від 23 січня 2002 р., українські владні органи позбавили гарантії, що надаються п. 1 ст. 6 Конвенції, будь-якої корисної дії».

Тут також немає будь-якого насильства над буквою Конвенції чи виходу за межі її змісту, бо зроблено лише висновок від попереднього правового явища до наступного. Європейський Суд з прав людини дав витончене тлумачення положення міжнародно-правового акта та виявив у такий спосіб глибоку логіку, що закладена у це положення. У цьому разі Європейський Суд з прав людини також спирався на принцип верховенства права.

Правильність висновків від наступного до попереднього і від попереднього до наступного, які зробив Європейський Суд з прав людини. підтверджується телеологічним тлумаченням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини. Цей пункт має на меті забезпечити реальне здійснення права на справедливий і публічний судовий розгляд цивільних справ. Досягнення цієї мети унеможливлюється і відсутністю доступу до суду, і невиконанням судового рішення в розумний строк.

3. У такий же спосіб із ст. 2 Конвенції про захист