Читати книгу - "Зима у горах"

—     Фішер, зрозуміло, не забариться поміняти шкіру,— сказала Дженні.— Він може роками глузувати з таких людей, як Медог, та коли вони врешті здобувають визнання й гроші на додачу, він летить до них, як муха до меду.

—     Ще одна сільська метафора.

—     Не розумію, що ти хочеш цим сказати, та байдуже, Слухай, ти розмовляв з Джералдом?

—     Розмовляв.

—     І що він сказав?

—     Він розводився на економічні теми. В дусі Діка Шарпа.

Дженні нетерпляче труснула головою.

—     Тобто як? Невже він виявився здатним на таке?

—     Ось послухай, як було. Дік Шарп потягнув мене поговорити з Джералдом, ще й туманно натякнув, ніби платить йому, або, в усякому разі, не менш поважним діячам, ніж Джералд, за те, що вони постачають його неофіційними відомостями з кабінетів і коридорів Вестмінстеру. Не знаю, правду він каже чи ні, та воно мене й не цікавить, перевіряти не збираюсь. Мені байдуже. Отож підходимо ми до Джералда. «Ану, розтлумачте йому, містере Твайфорд,— каже Дік Шарп,— розтлумачте, що всі ці хлопці сидять зараз на гілляці, яку вже наполовину підпиляно. Вони радіють, що знову дістали автобуси, які через кілька місяців їх знову примусять продати, треба бути дурнем, щоб вкладати в ці автобуси капітал»,— «Все правильно,— відповідає Джералд,— їм каюк, та на інше вони й не заслуговують».

—     А що сказав ти?

—     Я? — перепитав Роджер.— Я просто сказав йому, що смерть змінює все.

—     Ясно,— промовила Дженні.— Принеси мені випити й розтлумач, що саме ти мав на увазі, сказавши так.

Він приніс їй келих білого вина.

—     Йому я не зміг цього пояснити, але тобі можу і то досить легко. Розумієш, між людьми типу Джералда й Діка Шарпа з одного боку, і всім цим народом — з другого,— він показав на зал,— лежить прірва.

—     Яким народом? Кого ти маєш на увазі — власників автобусів чи поетів?

—     Тих і тих. Між ними, по суті, немає істотних відмінностей, бо всі вони самі роблять своє діло. Вони не скеровують чиїхось дій, нікого нікуди не спрямовують, не сидять десь нагорі й не влаштовуються так, щоб люди, які стоять нижче, працювали на них. Вони працюють самі до поту і не бояться забруднити руки.

—     Так, але що з цього?

—     А те, що вони бачать життя таким, яким воно є насправді. Для них життєва боротьба — це ланцюг сутичок, в яких вони особисто беруть участь і або перемагають, або зазнають поразки. Для діків шарпів та джералдів життя — теж боротьба, але ставлення до неї в них зовсім інше. Вони наче державні мужі, чия країна перебуває в стані війни. Або неначе фельдмаршали, які діють спільно з державними діячами. Вони дотримуються тієї думки, що індивідуальні сутички не мають значення, що важить лише остаточний результат війни й рішення, прийняті за столом мирних переговорів.

—     А смерть? — спитала Дженні.— До чого тут смерть?

—     До того, що, якби не існувало смерті, якби ця остаточна особиста поразка не чекала на кожного з нас без винятку, можна було б додержуватись і фельдмаршальських поглядів. Але оскільки смерть таки існує, то по-справжньому мудро чинять ті, хто міркує інакше. Ті, хто поділяє погляди не фельдмаршала, а солдата передової лінії. Кожен бій, кожна сутичка в кожному бою, кожна рукопашна десь в окопі — все це окремі епізоди. Особиста перемога для одного обертається особистою поразкою для другого. І їх не цікавить загальна картина. Вони живуть від одного дня до іншого, від однієї сутички з ворогом до іншої. Ось чому вони зараз радіють. Вони не дурні і аж ніяк не вважають, ніби всі неприємності позаду. Вони знають, що боротися їм доведеться все життя і що під кінець кожен з них програє, бо кожного підкосить смерть. І завжди існуватиме цей останній бій, перемогти в якому жодному смертному не дано. Тому, коли тяжку денну битву закінчено і здобуто якусь видиму перемогу, вони радіють, веселяться й п’ють, якщо їм підносять. Та поглянь лише на них, люба, й скажи, хіба вони неправильно линять?

—     Так,— відповіла Дженні,— Вони чинять правильно.

Повз них, тримаючи в руці порожню склянку, пройшов Гіто; його лисий череп блищав, як італійський мармур.

«Веселися, Роджере! — вигукнув він.— Ніяких сумних думок, друже, в день святого Давида».

—     Хіба в мене сумні думки? — спитав Роджер у Дженні.

—     Ні, мій любий розумнику. Просто дуже серйозні.

Досі очі Дженні ховалися за окулярами. Тепер вона зняла їх і поклала в сумочку. Роджер уже навчився розпізнавати цей жест як ознаку того, що внутрішнє напруження і службові клопоти відпускають її і вона не від того, щоб подумати про відпочинок і щастя. Дженні підвела очі й помітила, що Роджер спостерігає за нею.

—     Про що ти зараз думаєш? — спитала вона, лагідно кладучи руку на лацкан його піджака.

—     Якщо я зізнаюсь, ти даси мені ляпаса.

Вона посміхнулась.

—     А що ви збираєтесь робити після того, як банкет закінчиться, містере Фернівел?

Він відповів цілком щиро:

—     Я залишусь тут. Каплицю я вже замкнув. Моє заміське життя в Лланкрвісі завершилось. Я спробував був найняти кімнату в готелі, але Райанон сказала мені, що тут навіть вільної ванної немає, щоб переночувати. Готель як не лусне. Доведеться вмоститися в кріслі де-небудь у вестибюлі. Якщо, зрозуміла річ...

—     Якщо?

—     Якщо одна відома мені особа, яка має в готелі цілий номер, не дасть подрімати на килимку десь у куточку.

—     Спробуйте попроситись до мене,