Читати книгу - "Зима у горах"

—     Ви повинні визнати, Джералде,— промовив Доналд Фішер,—я зовсім не перебільшував, коли казав вам, що тут будуть геть усі.

—     З цим принаймні доводиться згодитись,— відповів Твайфорд, але я ніколи б не дозволив вам затягти мене сюди, якби мав на цей вечір щось краще. Так, тут справді геть усі.— Він з млявою відразою подивився довкола.— Слава богу, наступного тижня я буду вже в Нью-Йорку.

—     Не забудьте передати мої листи,— швидко промовив Фішер.

—     Ось тут Фернівел казав мені, що не погоджується з моєю оцінкою місцевої економічної ситуації.

—     Нічого подібного я не казав.

—     Я зауважив, що ці люди не мають ніяких підстав святкувати перемогу, а ви відповіли, що не згодні з цим.

—     Економічний фактор — це не єдиний привід для святкування,— сказав Роджер.

—     Знову все починається спочатку,— зітхнув Твайфорд.

—     Ні,— заперечив Роджер і мабуть, вперше, але, безперечно, востаннє уважно подивився на свого співрозмовника,— зовсім не починається. Більше мені нічого вам сказати. Не буду вас стомлювати.

—     Це має означати, що я однаково вас не зрозумію? О, не думайте, що я вас недооцінюю. Розумного чоловіка зразу видно. Але ж, Твайфорде, всі ми смертні. А смерть змінює все.

—     Як апокаліптично! — пирснув Доналд Фішер, скоса позирнувши на Твайфорда, аби переконатись, що заслужив схвалення.— З поетами поведешся, від поетів і наберешся.

Роджер відійшов від них. І саме тут, прямуючи до столика з пляшками шампанського, кількість яких неухильно зменшувалась, повз нього, мало не штовхнувши його в своєму цілеспрямованому русі, пройшла молода жінка. Очі Роджера на кілька секунд затрималися на цій особі, не закарбувавши, проте, її образу в пам’яті. Раніше він ніколи не зустрічав цієї жінки, але у великому натовпі, що зібрався в залі, було чимало людей, яких він бачив уперше. Вона була невисока на зріст, рудоволоса, з підпухлими, ніби їх покусали бджоли, губами. Певно, приятелька котрогось із приїжджих поетів. Або просто дівчина з місцевих, яка розвідала, що тут можна випити на дурничку шампанського. Вона з’явилась у Роджеровому полі зору й зникла з нього, не полишивши по собі сліду.

Роджер рушив до Дженні. Він бачив її в дальньому кінці залу, де Маріо посилено підпоював її. Бачив також, що Маріо вона припала до вподоби і він ось-ось скористається з нагоди й запросить її прогулятися навколо фортечного муру або прокататись на своєму автомобілі в гори. Дружина Маріо, ставна чорнява жінка, добряче клопоталася коло свого чоловіка, але який чоловік не поласиться на нову страву замість звичного м’яса з картоплею! «Та тільки не я,— подумав Роджер.— Мені ніколи не буде потрібна нова страва». Він відчував до Маріо симпатію, але поспішав, щоб не дати йому вщипнути Дженні. Проте, ступивши кілька кроків, Роджер зупинився, наштовхнувшись на масивний непорушний тулуб Герета.

На Гереті була стара засмальцьована шкіряна куртка. Обличчя його розчервонілося, очі в темних очницях, здавалося, вбирали в себе світло, і воно ніби мерехтіло в двох глибоких, спокійних озерцях. Він був щасливий.

«Герете! — сказав Роджер. Він поклав руку на його широке плече. Воно було тверде, як каміння тутешніх гір.— Уже минула десята».

«Вечірній рейс буде пізніше,—відповів Герет,—Раніше, як о пів на одинадцяту, не поїдемо. Я оголосив про це в автобусі, коли їхав сюди. І я плачу одному хлопчині аж п’ять шилінгів, щоб він сидів в автобусі й попереджав про

де всіх, хто нагодиться раніше. В такий вечір, як сьогодні, можна трохи й почекати. Пивні ще не зачинилися, а якщо це будуть жінки, які не схочуть іти до пивної, то нехай посидять в автобусі із своїм плетінням — там затишно й тепло».

Як на Герета, це була задовга промова. Видно, він почував себе дуже добре.

«Гаразд,— сказав Роджер і подивився на свій годинник,— зараз половина на одинадцяту, друже».

«Для тебе все вже закінчилося, Роджере»,— лагідно промовив Герет. Він простягнув Роджеру свою велику зашкарублу руку.

Роджер вклав свою руку в його пальці-обценьки.

«Таке лишається на все життя, Герете,— не погодився він.— Ти завжди будеш для мене другом».

Коли Геретова долоня стиснулась, у Роджера від пекучого болю вилетіли з голови всі думки. Здавалося, минуло не менше п’яти хвилин, перш ніж Герет поволі розтиснув пальці, після чого неквапливо кивнув головою й відвернувся. Якийсь час Роджер дивився, як широка, спотворена горбом спина, обтягнута знайомою шкіряною курткою, просувається до дверей. А там, на площі, де гуляє вітер, стоїть і чекає автобус.

Та ось Герет зник з очей, і на цьому для Роджера закінчився чималий шмат життя.

Роджер пішов далі, туди, де стояла Дженні, на яку лився нескінченний потік п’яної балаканини Маріо. Дженні посміхалась, але повільно відсувалась від італійця, наміряючись втекти, і, побачивши Роджера, явно зраділа, хоч і зуміла добре це приховати.

—     А, ось де ти, Роджере,— сказала вона.— Маріо розповідає мені про нове життя, що скоро настане в Уельсі.

—     Сьогодні ввечері покладено початок,— сяючи, повідомив Маріо. Цього чоловіка неможливо було не любити.— Назад, до Уельсу бардів. До принців з їхніми дворами. Колесо історії крутиться. Медог — це новий Давид з його поеми.

—     З цим я згоден,— сказав Роджер. Він узяв Дженні під руку й спритно повів її геть,— Пробачте, Маріо нас. Мені треба дещо сказати Дженні.

Пробираючись серед веселого, гомінливого натовпу, він відвів її трохи вбік.

—     Мені треба сказати тобі ось що,— промовив Роджер. По-перше, що я тебе кохаю, По-друге, що тут твій чоловік. Вона швидко озирнулася довкола.

—     Де? Мені доведеться говорити з ним?

—     Звичайно, ні. Наскільки я розумію, він прийшов сюди зовсім не для цього. Найімовірніше, Доналду Фішеру, який, до речі, теж тут,