Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Я знав Сиполє ще хлопчиком. Туди якось узяв мене з собою батько, то було 17 серпня, напередодні тієї дати, коли в усіх містах і селах, навіть на найглухіших хуторах, мали, як звично, святкувати день народження Франца Йосифа Першого. У нинішній Австрії і в колишніх коронних землях прізвище нашого роду навряд чи викличе в кого-небудь якісь спогади. А проте воно вписане в зниклі аннали старої австро-угорської армії, і зізнаюсь, я гордий з того і саме тому, що ті аннали пропали. Атож я не дитя того часу, мені доводиться майже стримуватись, аби прямо не назвати себе його ворогом. Ні, не тому, що я його не розумію, як я часто доводив. То я казав для годиться. Просто задля власного спокою я не хочу пройматись агресивністю і ненавистю, тож у ситуаціях, коли треба висловити до чогось ненависть або погорду, я кажу, що цього не розумію. Я маю тонке вухо, але вдаю з себе глушка, бо, як на мене, шляхетніше симулювати ваду, аніж признатися, що ти почув щось непристойне.

Брат мого дідуся був лейтенантом інфантерії, що врятував життя самому імператорові Францу Йосифу в битві під Сольферіно[6]. За те йому дарували дворянство. Довгий час в армії і в книжках про Габсбурзьку монархію його називали не інакше, як герой Сольферіно, аж поки на нього, згідно з його власного волею, спустилися сутінки непам’яті. Він пішов у відставку, і поховали старого в Гітцінґу. На його надгробку викарбувано кілька скупих і гордих слів: «Тут спочиває герой Сольферіно».

Милість імператора поширилась і на його сина, що став повітовим головою, і на онука, лейтенанта еґерів, який наклав головою восени 1914 року в бою коло Красного-Буська. Я ніколи його не бачив, як, зрештою, жодного з нащадків тієї славної парості нашого роду. Возведені в дворянство Тротта були вкрай вірними слугами Франца Йосифа. А батько мій мав бунтівну вдачу.

Мій батько був бунтівником і патріотом, — а таке поєднання траплялося лише в старій Австро-Угорській імперії. Він хотів реформувати цісарство і вирятувати Габсбурґів. Він надто добре розумів значення Австрійської імперії. Тож батька зарахували до неблагонадійних, і йому довелося рятуватися втечею. Замолоду він опинився в Америці. За фахом батько був хімік, а тоді на величезних барвникових фабриках у Нью-Йорку і Чикаго люди такої професії були конче потрібні. Доки він перебивався з хліба на воду, він тужив лише за Корном. Але коли нарешті став заможніший, його потягнуло в Австрію. Вернувшись назад, він замешкав у Відні. Грошики у батька водились, а австрійська поліція поважає людей із набитою калиткою. Тільки батько не залишився осторонь, він навіть заснував якусь нову словенську партію й викупив дві газети в Загребі.

У нього завелися друзі з оточення спадкоємця трону архикнязя Франца Фердинанда. Мій батько мріяв про слов’янське царство під владою Габсбурґів. Він мріяв про імперію австріяків, мадярів і слов’ян. І, дозволю собі сказати, мені, його синові, здавалося, що мій батько, певне, міг би змінити перебіг історії, якби прожив довше. Проте він покинув білий світ за півтора року до вбивства Франца Фердинанда. Я — його єдиний син. У духівниці свої ідеї він відказав мені. Невипадково він назвав мене Франц Фердинанд. Але був я тоді юний і макоцвітний, щоб не сказати: шалапутний. Хай там як, вітер посвистував у моїй голові. Тоді я жив, як кажуть, одним днем. Ні, неправда! Я жив уночі — вдень я спав.

Проте якось уранці — було це у квітні 1913 року — мені, ще сонному (я повернувся додому лише дві години тому), сказали, що приїхав пан Тротта, мій двоюрідний брат.

У халаті та капцях я вийшов у передпокій. Вікна були розчинені навстіж. Вранішні завсідники — чорні дрозди — старанно виводили свою пісню. Наша служниця — я ще ніколи не бачив її так рано — здалася мені чужою в своєму синьому фартусі, бо я знав її лише як юну біляву істоту, що складалася з чорної та білої барв, чимось нагадуючи прапор. Я вперше зобачив її в темно-синьому вбранні, подібному до того, що його носять монтери і газівники, у руках у неї був пурпуровий віничок — і її вигляду мені стачило, аби я зовсім по-іншому, по-новому подивився на життя. Вперше за стільки років я побачив ранок у своєму домі і постеріг, що він чудовий. Дрозди солодко виспівували золоті, мов уранішнє сонце, ноти. Навіть дівчина в синьому золотіла, мов сонце.

Золоте сонце попервах не давало роздивитися гостя, що чекав мене. Минуло кілька секунд, а може, й хвилин, перш ніж я побачив його. Він сидів, худий як тріска, чорний, безмовний, на єдиному стільці, який стояв у нашому передпокої, і не ворухнувся, коли я зайшов. І хоча його волосся й борідка були, як сажа, а обличчя — смагляве, аж чорне, у вранішньому сонці посеред передпокою він скидався на уламок сонця — сонця, проте далекого, південного. Першої ж миті він нагадав мені покійного батька. Той теж був таким худим і таким чорним, таким бронзоволицим і кощавим, справжнім засмаглим дитям сонця, на відміну від нас, білявих його пасинків. Я розмовляю словенською, цієї мови мене навчив батько. Словенською я й привітався до свого двоюрідного брата Тротта. Той, здається, анітрохи не здивувався. Це було природно. Кузен, не підводячись, усміхнувся і простяг мені руку. Під його синьо-чорними вусиками зблиснули міцні великі зуби. Він одразу став мені тикати. Я відчув: це мій рідний брат, не двоюрідний! Мою адресу він довідався від нотаря.

— Твій батько, — подав він голос, — відписав мені дві тисячі гульденів, і я приїхав за ними. Заїхав до тебе подякувати. Завтра їду додому. В мене ще є сестра, і я оце хочу видати її заміж. З п’ятьмастами гульденами віна сестра пошлюбиться з сином найбагатшого сипольського дуки.

— А решта? — спитав я.