Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Що? — він був на грані істерики.

— Давай, заспокоюйся і подумай, як мене можна провести.

— Ніяк! Тільки за перепустками! І чужого одразу помітять!

— Ти розумний чоловік, Антоне, щось вигадаєш. Зателефоную тобі додому вранці. Хочу почути конкретний план. У мене немає часу чекати, зробімо все швидко. — Я підвівся. — І пам’ятай, якщо я побачу, що ти почнеш хитрувати, я не стрілятиму тобі в голову. Просто сповіщу кого треба про дівку.

Він аж закляк. Я вийшов із парку, сховався поруч. Антон іще посидів, потім підвівся і пішов. Виглядав так, наче його по голові мішком ударили. Зупинив візника. Поїхав додому. Вранці я зателефонував йому. Він уже чекав.

— Можна спробувати. Але, по-перше, після відвідин ти зникнеш, наче тебе й не було. По-друге, ти мусиш удавати благородного. Зможеш? — Думаю, що він не спав усю ніч, вигадував план, зараз був спокійним і рішучим.

— Зможу.

— Ще потрібні будуть документи. Зроблені дуже якісно. Хороший одяг, авто, надійний водій. У тебе є для цього гроші? Я це не оплачуватиму!

— Про гроші не турбуйся.

— Ще ти мусиш дещо зробити!

— Кажи, що саме.

Він продиктував. Я поїхав потягом до Бахмача, звідти дав телеграму до Одеси. З Конотопа не хотів, там могли все відстежувати. Поки чекав відповіді, пройшовся Бахмачем, сходив до будинку, де зустрівся з Єлизаветою Павлівною. Згадав про неї, про Моніку, про хутір, засумував. Пішов знову на телеграф. З Одеси відповіли, що все зроблять найкращим чином, але потрібні уточнення. Я замовив телефонну розмову. Поговорив із самим Бенціоном Кріком, який знову був господарем Одеси.

Коли повернувся до Конотопа, зателефонував дружині Антона, чарівній Ірен. Запропонував зустрітися у місті.

— Ні, краще приїздіть до мене. Я попереджу охорону, що чекаю електрика, — сказала вона. Сказала рішуче.

— Добре, — погодився я.

Забіг до крамниці, купив сяких-таких інструментів та дротів, сів на бричку і поїхав. Мене легко пропустили, я під’їхав до будинку Лафонтенів. Він, як і всі будинки селища, був наче писанка, яскравий та гарненький. Пані Ірен уже чекала на ґанку. Махнула рукою, щоб ішов за нею. Дивилася на мене, як дивляться панни на слуг. Але коли зайшли до будинку, то погляд змінила на привітний.

— Хочете чаю? — спитала вона.

— Так, будь ласка, — кивнув я. — Стосовно вашого чоловіка поки що нічого не знайшов. Сидить на Фабриці, потім повертається додому. Жодних зустрічей.

— Він сьогодні ніч не спав. Каже, що неприємності на роботі, дуже переймається. Йому можна вірити?

— Поки не можу сказати точно.

— Можливо, його неприємності — це просто небажання іти до мене у спальню, — вона скривилася.

Переймалася поведінкою чоловіка.

— У вас діти є? — несподівано спитала Ірен.

— Є, але, на жаль, я поганий батько, бо...

— Скільки?

— Та три, які на мене записані, ну і так іще кілька, — для чогось збрехав я.

— Переспіть зі мною, — сказала Ірен, трохи почервоніла.

— Що? — отетеріло спитав я.

— Сьогодні потрібний день. Я хотіла зробити це з Антоном, але він такий заклопотаний. Ну, і в нас же стільки років нічого не виходило. Думаю, що коли в нас буде дитина, то все зміниться. Допоможіть мені, я заплачу. — У неї затремтів голос, вона нервувала. — Скільки це коштуватиме?

— Та боронь Боже, ви гарна жінка! — хрипко сказав я і відчув, що повністю від полону в бунтівників уже відновився.

— Тоді ходімо, — сказала вона рішуче.

Ну ми і пішли. Вже потім, коли лежали, вона засміялася.

— Що таке? — спитав я.

— А я ж вас упізнала, Іване Карповичу, — з усмішкою сказала Ірен, а я так підстрибнув, що ледь головою об стелю не вдарився.

— Що? Ви плутаєте! Я — Варфоломій Григорович! — брехав, а потім побачив, що її не обдуриш. Усміхнувся. — Як ви здогадалися?

— Ну, я ж читала про ваші пригоди. Згадала про кавказький полон, де ви долоню на руці спалили. Ось сліди опіку. Багато на вас шрамів від ножів і куль. Ну хіба у простого мужика буде така шкіра, наче пригодницький роман? А ще ж родима пляма на спині. Вона згадувалося в одному з оповідань про пригоди Підіпригори. Забагато збігів. І я зрозуміла, хто ви. То що ви тут робите, Іване Карповичу? Ну, я розумію, що не байдикуєте, розслідуєте якусь справу. Щось пов’язане з Фабрикою?

— Ну, частково.

— То ви вирішили допомогти мені, щоб вийти на Антона?

— Так. — Я не бачив сенсу відпиратися. — Хотів почати його шантажувати коханкою. Але поки що її не знайшов. І маю сумніви, що вона є. А що за Фабрика така таємна?

— Не знаю. Антон ніколи про неї не говорить, як і інші. Коли ми в гостях чи до