Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

— Ну гаразд, мій любий зайнятий сину. Ходи їсти.

Щойно ми розсілися за столом у вітальні, і в мене слинка потекла від вигляду наставлених на столі, а головне — зготованих мамою! — страв, як почулося стрімке тупотіння. Сходами в передпокій, а тоді крізь відчинені двері до вітальні примчала швидка струнка дівиця і мало не звалила мене зі стільця, обвивши руками і затуливши світ каштановою гривою.

— Приїхав, приїхав, приїхав! — запищала на вухо так, що я мало не оглухнув. А тоді викрутився і поцілував її просто в ніс.

— А ти думала, що вдасться вийти заміж без мого дозволу? Ні, мала.

— Треба мені твого дозволу, як морю дощу. Але ти ж написав, що привезеш мені щось красиве!

— Спершу дай Чорногорові хоч зітхнути з дороги. Поїсти. Помитись. Перепочити, наприклад, — сказав батько. Мила поцілувала мене в щоку, ще раз обійняла і аж тоді відпустила.

— Як доїхав? — спитала лагідно.

— Бобде, — пробурмотів я вже з набитим ротом.

Я привіз Милі весільну сукню. Пошиту на моє замовлення за мірками сестри. М’який білий шовк досконало огорнув її тендітну фігуру. Ясно-блакитні сапфіри прикрашали тонкою смугою край подолу і творили витончений візерунок на ліфі сукні. Рукави були пришиті не так, як звично — ззаду вони тягнулись з центру спини, з-межи лопаток, були широкими та легкими, і тому, коли Мила підіймала руки, вони здавались схожими на крила. Від захвату юна балакуха спершу не могла сказати і слова — стояла перед дзеркалом і дивилася на своє відображення величезними блакитними очима. Сапфіри пасували до них, як ніякі інші камені. Крій сукні порадила Смоляна. Але коли мова зайшла про оздоблення — я обрав саме таке. Ніхто ще в нашому селі не виходив заміж в такій водночас і ніжній, і розкішній сукні. Але більше ніхто й не був моєю молодшою сестрою. Так, бачились ми нечасто. Але періодично листувались, я знав про все важливе в її житті. І любив її неймовірно.

— Смоляна там теж дещо для тебе привезла. Принесе сьогодні на вечерю. Вона хотіла особисто подарувати. І ще щось чекає на вас в якості подарунка на саме весілля. Тут ти вже мене розбовкати не примусиш, — сказав я, ніжно цілуючи сестру в скроню. Вона була нижчою за мене на голову. Пахнула любистком та сонцем. Як мама.

— Чорногоре, ця сукня просто надзвичайна. Хоча, насправді, важко підібрати відповідне слово. Ти мене завжди обдаровував і я почувалася першою красунею в Муровому через це, але ця сукня...

— Ти перша красуня не завдяки сукням. А ще ти чомусь писала про так багато речей, але ніколи — про хлопця, за якого виходиш заміж. Чому?

Вона обернулась до мене. Трохи зашарілась.

— Це... було надто особисте для листів.

— Скільки ви разом?

— Більше двох років.

— Нічогенько. — всміхнувся я. — Мило...

— Чорногоре?

— Ти кохаєш його?

— Так.

— А він тебе?

— Так.

— Ти впевнена? Мило, ти дуже молода ще, спішити нікуди...

— А от тобі дуже допомагає те, що тобі тридцять, а не вісімнадцять? — спитала вона з усмішкою. — Чорногоре, я вже з татом таку розмову мала. Запевняю і тебе: я готова. Я хочу бути дружиною Радея. Хочу народити від нього дітей. Я з ним щаслива.

— Тоді будьте щасливі.

— Дякую. Сподіваюсь, ти йому за вечерею ніяких перевірок влаштовувати не збираєшся?

— Як це? Я ж твій старший брат! — я ухилився від штурхана. — Але обіцяю, що він цього не помітить.

Радей виявився приємним юнаком двадцяти років. Був він високим, з широкими плечима, світло-рудою чуприною та ясним поглядом сірих очей. Щойно він зайшов до будинку і ми не встигли ще й познайомитись, я глянув на нього зором Стожара.

Яскраво-золотий шлейф тягнувся від юнака до Мили, що стояла поряд зі мною, і вертався назад. Ніжність, любов, прив’язаність, вірність. Більше перевіряти мені не було що. Я дочекався, коли Радей потисне руку моєму батькові і поцілує матері й сестрі, а тоді водночас із тим, як Мила представила мене, простягнув руку для вітання.

Ми сиділи за столом, жартували, знайомились, наминали приготоване господинями. Рівно половина страв на столі була з м’ясом, а інша — без. Батьки давно звикли, що я перестав його їсти. Кожен Стожар з віком все гостріше відчував сліди насилля в будь-чому. Тому ми не їли продуктів убивства. Але цілком спокійно не заперечували проти їх вживання іншими — адже м’ясництво здавна було в культурі людей, і це не було питанням, в якому Стожари воліли інших повчати. Кожен в даному випадку має діяти згідно власних переконань та бажань.

Радей був ковалем... сином