Читати книгу - "Експансія-I"

По дерев'яних сходах вони зійшли на третій поверх, подзвонили у важкі двері; найдужче Роумен боявся, що гада не буде на місці, а він мусить сьогодні ж повернутися до Мадріда, він не має права не повернутися туди, бо тоді провалиться діло, яке він задумав; я розшукаю цього мерзотника, сказав він собі, нікуди він не втече, тільки не можна панікувати, і тоді все буде так, як повинно бути.

— Хто там? — почув він веселий дівочий голос.

— З американського представництва, — сказав Снайдерс.

Брязнув ланцюжок, двері відчинились. Роумен побачив молоденьку дівчину і навіть примружився від того, що обличчя її було таким же веснянкуватим, як у Крісти.

— Де містер Морсен? — спитав Снайдерс.

— Тату! — крикнула дівчина. — До тебе! Проходьте, будь ласка.

Снайдерс запитливо подивився на Роумена — чи варто проходити? Може, одразу саджати в джип і везти в казарму; але Пол пішов коридором до вітальні, чіпко оглядаючи стіни, завішані маленькими мініатюрками — види Скандінавії, Португалії та півдня Франції; Марсель і Ліон впізнав зразу, часто бував ще до війни, коли вчив там французьку, — на літніх канікулах.

У великій, вагомо обставленій кімнаті насамперед впадав у очі величезний «Бехштейн»; видно було, що це не деталь гарнітура, а той предмет, який тут конче потрібний: він був завалений нотами, кришка відчинена, на підставці стояла велика папка, мабуть, розбирали партитуру концерту.

Морсен легко підвівся назустріч Роумену, стримано вклонився й спитав чистою англійською мовою:

— Чим можу служити?

— Це ми вирішимо пізніше — чи взагалі ви можете служити, — сухо відповів Снайдерс, — а поки що збирайтеся.

— Збиратися? — трохи здивовано перепитав Морсен. — Я розумію вас так, що треба взяти з собою якісь речі?

Дівчина підійшла до нього, пополотніла; вона напівобняла його, припала до батька, і Роумен помітив, як у неї затремтіли губи.

Років сімнадцять, подумав він, зовсім ще маленька, а ян одразу все відчула; зло породжує зло, світ жахливий, боже праведний…

— Це залежить від вас, — мовив Роумен. — Про всяк випадок візьміть зубну щітку, мило й джемпер.

— Я буду готовий за хвилину, — сказав Морсен і пішов до свого кабінету.

Донька й Роумен пішли слідом за ним.

— Ви можете сидіти, полковнику, — сказав Снайдерс, звертаючись до Роумена. — Я подивлюся за ним. А ви поки що відпочивайте…

Це він почав свою гру, збагнув Роумен. Він робить з мене великого начальника; нехай, йому видніше; зрештою, він тут працює, йому краще знати, як поводитись.

— Я можу подзвонити? — спитав Морсен, повернувшись з кабінету з джемпером в руках. — Мені треба попередити, що я… Що я…

— Ні, дзвонити нікуди не треба, — відрубав Роумен. — І вам, — він подивився на дівчину, — не треба нікому дзвонити. Якщо розмова піде так, як я хочу, тато повернеться додо-му через кілька годин. Не у ваших інтересах, щоб хтось ще дізнався про наш візит.

— Я повернуся, донечко, — сказав Морсен і легким ніжним порухом руки погладив дівчину по щоці. — Будь ласка, не хвилюйся.

— Таточку, — сказала дівчина, і голос її затремтів, — будь ласка, таточку, зроби так, щоб ти швидше повернувся… Мені так страшно самій…

— Так, донечко, я зроблю все, що в моїх силах…

Коли спускалися по сходах, Роумеп спитав:

— Де ваша дружина?

— Вона загинула під час бомбардування, — відповів Морсен. — Майже перед кінцем усього цього жаху.

— Ви живете вдвох з дочкою?

— Так. Мій син також загинув, — відповів той. — На східному фронті.

У джипі Роумен сів біля Морсена, запропонував йому сигарету, вислухав, як той люб'язно відмовив (обличчя німця було зовсім нерухомим, наче театральна маска), і спитав:

— Ваше справжнє прізвище…

— Якщо ви з американських служб, воно має бути відоме…

— Воно мені відоме, Густаве, — відповів Роумен. — Але є велика різниця між тим, що я читаю в документах — і наших, і Верена — і тим, що я чую з уст, так би мовити, першоджерела… Отже, ваше ім'я?

— Густав Гаузнер.

Роумен витяг з кишені блокнотик — точна копія того, що був у Бласа (подарував йому під час останньої зустрічі в Мадріді; Бласа врятувало те, що мати була американка, жила в Майамі, підтримувала сина фінансово), і глянув у свої записи, що стосувалися зовсім іншої справи, але зробив це так, що Гаузнер не міг бачити того, що в нього записано, а Снайдерс повинен був побачити цю записну книжечку і відповідно зробити висновок, що в Пола розроблено план, інакше навіщо ж туди заглядати?

— Ваше звапня? — спитав Роумен.

— Майор.

— В якому році вступили в абвер?

— В абвер не вступали, це не партія, — сухо відповів Гаузнер. — Мене запросив туди адмірал Канаріс у тридцять п'ятому.

— Вас використовували тільки на скандінавському напрямку?

— В основному — так.

— Ваша цивільна професія?

— Викладач Берлінського університету.

— Спеціальність?

— Філолог.

— Це я знаю. Мене цікавить конкретика. У кого вчилися? Де проходили практику?

— Моя спеціальність — норвезька і шведська мови. Закінчував семінар професора Баренбойма. Працював перекладачем у торговельній місії Німеччини в Осло. Потім був кореспондентом «Франкфутер цайтунг» у Стокгольмі.

— До Гітлера?

— Так.

— Кому підлягали в абвері?

— Майору Гаазе. Потім полковникові Пікенброку.

— Мене цікавлять живі, а не покійники.

— Гаазе живий.

— Хіба він живий? — Роумен звернувся до Снайдерса. — У вас є на нього матеріали?

— Зараз перевіримо, — відповів той. — Ріхард Гаазе? Чи Вернер?

— Не треба вважати мене дитиною, — відповів Гаувнер. — Я у ваших руках, тому запитуйте, а не вдавайте, що все знаєте. Гаазе звати Ганс, він живе у Гамбурзі, працює в пресі.

— Це дах? — спитав Роумен, — Його відрядив туди Верен?

— На такі запитання я відповідатиму лише в присутності генерала. Я згоден розповісти про себе, але про роботу — ви повинні мене зрозуміти — я маю право говорити тільки з санкції генерала.

— Ви відповідатимете на ті запитання, які я вам поставлю, — відрізав Роумен. — І не вам диктувати, що я можу запитувати, а що ні.

— Ви мене неправильно зрозуміли, полковнику, — відповів Гаузнер. — Я зовсім не диктую вам. Я кажу про себе. Не про вас, а про себе. Ви можете запитувати про що завгодно, але я відповідатиму лише те, що не суперечить моєму розумінню офіцерської честі.

— Шануєте кодекс офіцерської честі? — спитав Роумен.

— Як і ви.

— Кодекс нашої офіцерської честі не дозволяв убивати дітей, спалювати в камерах євреїв і вішати на площах людей за те тільки, що вони дотримувалися інших ідейних переконань, — врізав Снайдерс. — Так що не треба про честь, Гаузнер. Ми про вашу честь знаємо не з чуток…

— Не змішуйте