read-books.club » Бойовики » Пасажир 📚 - Українською

Читати книгу - "Пасажир"

208
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пасажир" автора Жан-Крістоф Гранже. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 151 152 153 ... 179
Перейти на сторінку:
у колективних виставках. Перші ж його полотна привернули увагу. То було наприкінці 90-х.

Він поклацав мишею, відкриваючи свої картини. Вони скидалися на автопортрети Нарциса, хоч і геть в іншому контексті. Кубела завжди був присутній на полотні, та губився поміж просторого сюрреалістичного оточення. Порожні майдани у стилі де Кіріко, сцени з античного життя, чудернацька архітектура поза часом і простором. У тих декораціях і блукав Кубела, намальований зі спини. На кожній картині він тримав люстро і потайці зазирав у нього. Тож лице його видно було в двох ракурсах: на три чверті спереду і три чверті ззаду. Що він хотів висловити цим способом «картина в картині»?

Ціни на його роботи весь час зростали, а по смерті просто-таки підстрибнули. Кому ж дісталися ті гроші? Хто був спадкоємець? Йому згадався Нарцис. Дивно, що ніхто не помітив подібності поміж творіннями божевільного художника і Кубелиними картинами: в обох випадках головний герой той самий — він власною персоною. Певне, в них була занадто різна публіка…

Він перейшов до свого походження. Франсуа Кубела народився в Пантені, в родині польських іммігрантів. Батько — робітник, мати — хатня господиня. Певне, їм довелося добряче працювати, аби зводити кінці з кінцями. Батьки зі шкури пнулися, щоб дати синові освіту. Батько, Анджей, помер ще 1999 року. Про матір, Францишку, в статті нічого не згадували. Отож, вона ще жива. Франсуа не цікавився своїм польським корінням, та, якщо вірити статті, з ностальгією згадував дитинство в паризькому передмісті та прості цінності, що їх дотримувалися його батьки. Утім, він ніколи не приховував своїх лівих поглядів, хоч і відкидав усе, що було пов’язане з комунізмом. Тож свого походження усе ж таки не забув.

Він відірвався від статті. Зненацька усвідомив, який у нього вигляд і в яку він оце халепу влип. Неголений, розпатланий, він загортався в пальто, аби приховати подерту фіолетову сорочку, зашкарублу від крові. І цього разу він таки винен у двох убивствах. Він узяв собі ще кави. Голова йшла обертом. Він був ошелешений і заразом неначе в гарячці. Ця страшна ніч. Звістка про власну смерть. І відкриття своєї достеменної особистості. Тут хоч хто із глузду зсунеться.

Він ковтнув кави, та відчув лише опік. Згадалося те пійло з кавового автомата у лікарні Анрі Ея. Скільки часу спливло після Бордо? Два тижні? Три? Скільки життів, скільки смертей? Він знов усівся за монітором. Там була світлина Франсуа Кубели в білому халаті й із чорною чуприною. Він підняв пластикову філіжанку за його здоров’я.

А тепер час рухатися вперед… Вибору нема. Він хотів довірити своє життя Кубелі, а зустрів самого себе. Що ж, доведеться знову виходити на лови… І передовсім знайти притулок. Гроші в нього є, та в готель уже годі показувати носа. Є і фальшиві папери, та зиску з них нуль. Після подвійного вбивства у своїй хаті його мармиза знову опиниться в усіх новинах.

Аж йому спала на думку одна ідея. Найочевидніша.

Піти до матері.

Хто шукатиме його у Францишки Кубели, матінки покійного психіатра? Він знищив усі сліди пошуку і завантажив адресну книгу краю Іль-де-Франс.

У Пантені справді мешкає Францишка Кубела.

Адреса: провулок Жана Жореса, 37.

Ні назва, ні номер ні про що йому не нагадували. Його особиста пам’ять була недоступна. Він уже звик жити з отакими заков’язлими мізками. А його мати? Яка буде її реакція? Коли вона відчинить синові, що загинув рік тому, її шляк, напевне, трафить.

Побачить він ще справну бабуню?

Чи висохлу мумію, що поховала себе живою в хаті? Існує тільки один спосіб перевірити це.

Він зібрав свої речі й попрямував до виходу.

Анаїс Шатле вийшла з будинку слідчого ізолятора Флері-Мерожі о десятій ранку. Бюрократичні процедури забрали понад сорок хвилин. Вона відповіла на запитання, підписала папери. Їй віддали чобітки, куртку, документи, мобільника. І ось вона вже на волі. Якщо не враховувати зобов’язання з’явитися до слідчого судді наступного понеділка й не покидати Парижа. І від цього ж таки дня її брали під судовий нагляд. Щотижня вона повинна відмічатися в комісаріаті на майдані Інвалідів, де її ото загарбали.

На порозі в’язниці вона заплющилася і на повні груди вдихнула свіжого повітря. Їй здалося, наче цей ковток одразу очистив усю її дихальну систему.

За сотню метрів од неї, на тлі олив’яного неба й автобусної зупинки, чітко вимальовувалося припарковане авто. Вона впізнала його. Принаймні самісінький стиль упізнала. Чорний «мерседес», що скидався на катафалк. У дусі її батька: наполовину заможного поміщика, наполовину ватажка хунти.

Вона попрямувала до авто. Зрештою, це він її звільнив. За п’ять метрів од авто назустріч їй вибіг Ніколя.

— Панно Анаїс…

У кремезного коротуна очі, як завжди, наповнилися слізьми. І звідки в такого ката, як ото її батько, такий сентиментальний поплічник? Цьомнувши його в щоку, вона залізла на заднє сидіння.

Зручно вмостившись, тут її чекав Жан-Клод Шатле, як завжди, смаглявий і неперевершений. У світлі горішніх ламп він скидався на смертельно небезпечну зброю, надійно заховану до чохла з темної шкіри.

— Наскільки я розумію, мені слід тобі подякувати?

— Такої жертви від тебе не вимагається.

Грюкнули дверцята. Ніколя сів за кермо. За декілька секунд вони вже котили до шосе номер 104 у бік Парижа. Краєм ока Анаїс стежила за батьком. Зелена лляна сорочка і темно-блакитний светр з трикутною проймою. Наче ото його перенесли з палуби власної яхти до сірого лабіринту дорожних розв’язок Ессони.

Та зустріч завдала їй якоїсь невиразної втіхи. Побачитися з ним означало для неї відродити свою ненависть. Інакше кажучи, свій внутрішній стрижень.

— То ти знову приніс мені повідомлення?

— Цього разу наказ.

— Цікаво.

Він підняв підлокітника з дерева з прожилками, що був між ними. Під ним, в окремих чарунках, стояли газовані напої і термоси, які сяяли, немов торпеди.

— Вип’єш чогось? Кави? Коли?

— Ну добре, кави.

Шатле подав їй склянку в ротанговій[65] облямівці. Анаїс ковтнула кави й несамохіть заплющила очі. Найліпша кава на світі. І відразу ж опанувала себе. Вона не дасть отруїти себе цією звичною трутизною — теплом, ніжністю, вишуканістю, яку дарують їй руки вбивці.

— Декілька днів побудеш у Парижі, — сказав кат добре поставленим голосом. — Я забронював тобі номера в готелі. З’явишся до наглядового офіцера в комісаріат на майдані Інвалідів і до слідчого судді. Тим часом справу передадуть у Бордо, і я завезу тебе до Жиронди.

— У твої володіння?

1 ... 151 152 153 ... 179
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пасажир», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пасажир"