Читати книгу - "Таємний посол. Том 2"

14

— Арсене, холеро ясна, ти став справжнім багатієм! — гримів Спихальський, переходячи разом з козацьким товариством з однієї’ кімнати будинку, подарованого цісарем, до іншої. — От би тобі така хата у Фастові!

Дім справді був чималий. Штаренберг од імені імператора вручив герою Відня ключі від нього. З турецького табору австрійські солдати привезли увесь запас кави, залишений турками, — кілька сотень мішків — і склали в підвалі й тилових кімнатах першого поверху.

Арсен підсміювався. Що він робитиме і з будинком, і з кавою?

Іваник розв’язав один мішок — зачерпнув у жменю коричневих зерен, сипнув кілька у рот. Сплюнув.

— Тьху, яка гидота, знаєш–маєш! Коли б тому цісарю заціпило, як він додумався нагородити тебе, Арсене, отаким чортзна–чим! Не міг відміряти ківш золотих! Сам сидів, коли ми кров проливали, за тридев’ять земель од Відня й одержав три мільйони гульденів! А герою Відня — на тобі, небоже, що мені негоже!

— Не кажи, Іванику! — заперечив Арсен. — Ось ми зараз із Яном Кульчеком зваримо каву — спробуєш. Турки не дурні. У них на кожному розі кав’ярня, а кава — божественний напій. — І звернувся до Кульчека: — Яне, приведи полоненого! Мені здається, він мастак на всі руки. Тож, напевне, і каву вміє варити.

Кульчек привів полоненого турка. Високий, худий, горбоносий, він злякано вступив до великої кімнати, де за столом порозсідалися на м’яких стільцях козаки. Побачивши огрядного, грізного на вигляд Метелицю і не менш грізного Спихальського, що настовбурчив проти нього свої гострі вуса, турок затремтів, мов осиковий листок.

— Аман! Аман! — забелькотав він, гадаючи, мабуть, що його тут щонайменше четвертують.

Але Арсен підійшов, по–дружньому поклав руку йому на плече, заговорив по–турецьки:

— Не бійся, чоловіче! Тут ніхто не хоче твоєї крові. Повір мені.

— О! Ефенді так гарно говорить по–нашому… Невже мене справді не заріжуть?

— Не заріжуть, Аллах свідок! Як тебе звати?

— Селім, ефенді.

— І ким же ти був у Туреччині, поки тебе не забрали до війська?

— Каведжі[83], ефенді.

— Що? Каведжі? — не повірив Арсен і повернувся до товариства. — Ви чуєте? Він усе життя варив каву! Оце пощастило! — І знову до турка: — Каву нам звариш?

— Ще б пак, ефенді! Я цим займаюся двадцять років. Мене й у полон взяли тільки тому, що я молов зерна і не бачив, що наші відступають…

— От і добре. Тоді звари, Селіме, нам каву. Та таку, щоб запахла на весь Відень, а мої друзі щоб уподобали її на все життя!

У турка радісно блиснули очі. Він повірив, що ніхто тут не зробить йому нічого поганого.

— Я миттю! Де кухня?

Ян Кульчек повів його в глибину будинку.

Незабаром звідти долинув приємний запах. Почувся брязкіт посуду. Забулькала рідина, яку розливали в чашки.

Не встигли козаки розповісти один одному про свої пригоди за останні два дні, не встигли похвалитися тим, яку здобич хто роздобув у турецькому таборі, як меткий чех вніс на широкій дерев’яній таці кілька чашок з пахучим напоєм, а на порцеляновий тарелі — підсмажені, зарум’янені грінки.

— Го–го! Але ж це, прошу ласкавого панства, справді смачно! Побий мене Перун, якщо брешу! — вигукнув Спихальський, запихаючи до рота хрумку грінку і запиваючи її кавою. — Звичайно, це не варений мед, яким частували мене на Україні, та все ж…

— І не горілка! — пробасив Метелиця. — Однак пити можна…

Крізь розчинені вікна густий аромат кави просочився на вулицю, і там почала збиратися юрба: солдати й офіцери, майстри і підмайстри, чиновники й студенти, робітні люди й учні ремісників, ті, хто ще кілька днів тому захищав місто.

Арсен, котрий сидів біля вікна, бачив, як вони втягували носами запашне повітря і на їхніх обличчях вимальовувався подив. Що це? Звідки?

Хтось щось запитав, але Арсен не зрозумів. До вікна підбіг у білому кухарському ковпаку Ян Кульчек.

— Що тут? Харчевня? Можна заходити? — запитали його.

— Не харчевня, а кав’ярня, — відповів Кульчек. — Кав’ярня Кульчицького!

— А що це таке? — спитав сивоусий чоловік у заляпаному фарбою одязі. — Чим тут торгують?

— А ось попробуйте, пане! — І Кульчек через вікно простягнув йому чашку кави й грінку.

Той понюхав, обережно відсьорбнув ковток, а потім із задоволенням випив усю.

— Гм, смачно! Не пиво, звичайно, але, клянусь святою Магдаленою, смачно! — І, повертаючи Кульчекові чашку, сказав: — Якщо наллєш, хлопче, ще одну, то я тобі над входом, аж там, коло ліхтаря, намалюю вивіску. Як ти сказав: кав’ярня?..

— Кав’ярня Кульчицького!

— Ну, от і намалюю: «Кав’ярня Кульчицького». Згода?

— Згода, пане. — І Кульчек подав йому ще одну чашку кави з грінкою.

Маляр випив, розкрив свій ящик, дістав пензель і фарби.

— Винеси драбину, будь ласка!

Кульчек метнувся й виніс драбину.

Сивоусий вправно махнув пензлем — і над дверима почали з’являтися великі — в пів–аршина — літери. Не минуло й десяти хвилин, а люди, що запрудили вулицю, зі здивуванням читали незвичні слова: «Кав’ярня Кульчицького».

Найбільш нетерплячі намагалися зайти, але Кульчек став на дверях — не пустив.

— Завтра, панове! Завтра приходьте! Сьогодні ще нічого не готово! А завтра наваримо кави два казани — на всіх вистачить! Були б у вас тільки гроші!

Арсен з козаками спочатку підсміювались над витівкою Яна і сивовусого безіменного маляра, а потім, коли натовп, дізнавшись, що сьогодні поласувати тут нічим, почав розходитись, раптом заявив:

— Слухай, Кульчеку! А чому б тобі справді не стати господарем цієї кав’ярні? Га?

— Як то? Вона не моя, а твоя, друже!

— Бачиш, я не маю наміру залишатися у Відні. Військо наше вирушає в похід — і я з ним… Тож ставай, брате, Кульчицьким! Зміна невелика: Кульчек стане Кульчицьким… Я ж не сам заробив цей дім і цю каву! А ми вдвох. Я скажу генералові Штаренбергу… Згода?

Ян Кульчек обняв Арсена, просльозився.

— Брате, як же це?.. Щоб бідний, пригноблений чех, якого австрійське панство і за людину не має, який не сміє поза своєю хатою говорити по–чеськи, бо в нашому нещасному краї з волі цісаря запанувала німецька мова,