Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

ніщо не ворушилося у збриженому мороці; а небеса бліднули, немов у досвітніх сутінках. Аж ось, за годину до світанку, коли тінь великого дуба вже сягнула стіни й почала пі- дійматися до Теофілевого вікна, прийшла істота, на яку я чекав. Страхіття з’явилося зненацька, нічим не зрадивши своєї близькости. Оповите пекельним червоним світлом, швидке, немов роздмухане вітром полум’я, вистрибнуло воно з лісового мороку та скочило на нас, що стояли, закляклі й змучені цілонічним неспанням. Один ратник повалився на землю, й побачив я над ним, у пливкій, неначе кров, червіні, чорні та зміїсті обриси Звіра. Куляста змієподібна голова, безвуха й безноса, шарпала обладунок на чоловікові своїми незліченними гострими зубами. І я почув, як зуби ті скреготіли та брязкали об залізні ланки. Швидко поклав я перстень Ейбона на камінь, який заздалегідь помістив на землі й розбив темний самоцвіт ударом того молотка, що приніс із собою. 

Із друзок розтрощеного самоцвіта здійнявсь у подобі димного вогню визволений демон — спершу невеличкий, ніби вогник свічки, він збільшувався й розростався, немов те пожарище, що охоплює поскладані на купу оберемки хмизу. І, тихо засичавши голосом вогню, що яскравішав, набуваючи гнівного, страхітливого золотавого відтінку, демон стрибнув уперед, аби стати до бою зі Звіром, як він і обіцяв мені зробити в обмін на свою свободу, здобуту після довгих циклів ув’язнення. 

Палахкотячи мстивим полум’ям, високим, як вогнища автодафе, він упритул наблизився до Звіра, і той облишив упалого ратника, звинувшись, як обпечена змія від вогню. Звірові кінцівки та тіло билися в огидних корчах, й скидалося на те, що вони плавляться, як віск і страхітливо змінюються, зазнаючи неймовірних перетворень. Мить за миттю набувала істота мерехтливої подоби людини, неначе вовкулака, що повертається зі своєї звіринности; а червоне світло мерхло й видавалося, що нечиста чорнота її плоти попливла й завирувала, поступово набуваючи вигляду тканого полотна і перетворюючись на складки темної ряси з каптуром, подібної до тих, які носять бенедиктинці. А тоді з-під каптура почало прозирати обличчя, й обличчя те, хоч оповите тінню та спотворене, було обличчям абата Теофіля. 

Лиш на якусь мить уздрів я сю дивовижу; і ратники теж уздріли її. Одначе й досі демон у подобі полум’я раз у раз нападав на істоту, що зазнала мерзенних перетворень, і обличчя знову розтануло у восковій чорноті, а тоді від неї здійнялися високі стовпи диму, а за ними долинув важкий дух, подібний до духу горілої плоти, до якого домішувався якийсь потужний мерзенний сморід. І тоді з клубочіння диму, перекриваючи сичання демона, долинув один-єдиний крик, і голос, що кричав, був голосом Теофіля. Одначе дим усе густішав, приховуючи нападника і те, на що́ він нападав; і вже не лунало жодного іншого звуку, окрім співу полум’я, що знайшло собі поживу. 

Врешті-решт, жалобно-чорні клуби диму полинули вгору, здіймаючись і зникаючи серед верховіть, а над темними деревами зринуло у височінь мерехтливе золотаве світло, схоже на мандрівний вогник, і полетіло до зірок. І збагнув я, що демон з персня виконав свою обітницю і тепер полинув назад, у ті далекі позаземні глибини, з яких чаклун Ейбон свого часу прикликав його до Гіпербореї та ув’язнив у пурпуровому самоцвіті. Важкий горілий дух разом із потужним мерзенним смородом розвіялись у повітрі; а від того, що нещодавно було Звіром, зараз не лишилось ані сліду. І збагнув я, що полум’яний демон прогнав геть те страхіття, що його принесла з собою чорна комета. Той ратник, якого Звір повалив був на землю, підвівся на ноги: захищений кольчугою, він не зазнав ушкоджень. Він зі своїм побратимом стояли поруч мене, не кажучи нічого; але знав я, що вони бачили ті зміни, яких зазнавав Звір, і почасти здогадалися про те, якою була істина. Тож, поки місяць у небі сірішав із наближенням світанку, я змусив їх зложити жахливу присягу, що вони дотримуватимуться таємниці. І зобов’язав я їх бути вірними свідками тієї промови, що її я мусив виголосити перед ченцями Периґонськими. Залагодивши сю справу так, аби ніщо не нашкодило доброму імені святого Теофіля, розбудили ми воротаря та сповістили його про прикру абатову смерть. Ми ствердили, що Звір накинувся на нас зненацька і, перш ніж встигли ми йому завадити, досяг абатової келії, а коли з’явився знову, то тримав Теофіля у зміїстих лабетах своїх, немовби хотів забрати його до комети, що хилилася до обрію. І тоді сотворив я заклинання для вигнання й прогнав нечистого диявола, і щез той у хмарі сірчистого полум’я та пари; однак абата, на превеликий жаль, поглинуло полум’я. Та його смерть, казав я, була воістину мученицькою, й була вона не марною: 

Звір більше не сіятиме лиха в країні й не мордуватиме Периґон, адже заклинання, до якого я вдався — то певний спосіб, що вигонить злії сили. Упевнила братчиків така оповідь й не ставили вони запитань, а тужили безутішно за своїм абатом. Й воістину, оповідь та була на свій лад доволі правдива, адже Теофіль насправді був невинним і не відав геть нічого ані про ту огидну переміну, що коїлася з ним щоночі, ані про діяння, що чинив Звір через його мерзенно видозмінене тіло. 

Щоночі зіходила істота з комети, аби вгамувати свій пекельний голод; а позаяк була вона інакше безтілесна та безсила, користалася вона абатом як своїм одержимим, надаючи його плоті обрисів нечестивої почвари, що примандрувала з-поза зірок. Почвара та встигла вбити дівчину-селянку в Сен-Зенобі тієї ночі, коли ми чекали за абатством. Та звідтоді Звіра більше не бачили в Аверойні, й подібні смертовбивства більше не повторювалися. 

Аж ось прийшов строк і комета, поволі згасаючи, полинула до інших небес; і чорне страхіття, що його вона принесла зі собою, перетворилося на мінливу леґенду, як перетворюється будь-яка минувшина. Абата Теофіля було канонізовано за його дивовижну мученицьку смерть; і ті, що читатимуть сей звіт у часи прийдешні, не йнятимуть йому віри й казатимуть, що жодний демон, а чи злий дух ніколи не здобув би перемоги над правдивою святістю. Воістину, вийде на краще, якщо ніхто не повірить у сю історію, адже тонкою є заслона між світом людей і без- божними глибинами позамежжя. Небесні сфери сповнені таких істот, що саме́ лише знання про них може позбавити людину здорового глузду, а несьогосвітня скверна безнастанно пролітає поміж землею та місяцем і крізь галактики. Істоти, яким годі добрати ймення, приходили до нас як несьогосвітні жахіття й приходитимуть знову. А зоряне зло — геть не таке, як зло земне».

[173] Натаїр — ім’я, що, імовірно, походить від давньоірландського cлова nathaire або nathir — «той, що подібний на змія».

[174] Лещата для великих пальців (англ. Thumbscrew) — знаряддя тортур, яке використовувалося у середньовічній Європі. Конструктивно були спеціальними лещатами, в яких за допомогою гвинта затискалися великі пальці ніг.

[175] Архиворог — у християнстві — одне з найменувань Сатани.

[176] Автодафе (лат. actus fidei, ісп. auto de fe, дослівно — «акт віри») — термін, що первісно вживався на позначення урочистого оголошення вироку Інквізиційного суду у середньовічній Іспанії, Португалії та їхніх колоніях. Згодом цим словом почали називати прилюдне спалення на вогнищі людей, оголошених інквізицією єретиками, а також так званих єретичних творів.

[177] Інвольтація — середньовічний термін, яким позначали різновид симпатетичної магії: обряд насилання прокляття. Вважалося, що шкода жертві інвольтації завдавалася за допомогою її копії, виготовленої з глини