Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

Одне слово, я тепер теж не міг лишатись позаду, як не міг раніше відмовити їх від експедиції. Капітан наказав двом матросам вернутись і привезти з корабля дванадцять чоловік, лишивши баркас на якорі, а коли вони вернуться назад, шість чоловік мали стерегти дві шлюпки, а шість іти за нами; так що на кораблі він залишив тільки шістнадцять чоловік, бо весь екіпаж судна складався з шістдесяти п’яти чоловік, з яких двоє загинули в тій недавній сутичці, яка спричинилась до цього нещастя.

Ми бігли так, що ледве чули землю під собою, не стежкою, а прямо до того місця, де було полум’я. Якщо раніше нас здивував звук пострілів, то тепер інші звуки сповнили нас жахом; це були крики нещасних тубільців. Мушу признатись, я ніколи не був при грабуванні міста або при здобуванні його штурмом. Я чув, як Олівер Кромвель брав Дрогеду в Ірландії і вбивав при цьому чоловіків, жінок і дітей; читав про графа Тіллі, що пограбував місто Магдебург[98] і перерізав горло двадцяти двом тисячам людей обох статей; але я ніколи не мав справжнього уявлення про це і не можу описати того жаху, що охопив нас, коли ми почули ті крики.

Проте ми пішли далі і нарешті добрались до міста, хоч увійти в нього не могли, бо вулиці були у вогні. Перше, що ми зустріли, були руїни хижки чи хати, вірніше — попіл від неї, бо хата була знищена, а саме перед нею, як ми ясно побачили при світлі вогню, лежало четверо вбитих чоловіків і троє жінок, а один чи двоє, як нам здалось, горіли в огні. Одне слово, тут були сліди такої варварської розправи, такої нелюдської люті, що нам здавалось неможливим, щоб це зробили наші люди. А якби вони зробили це, то, гадали ми, кожен із них заслужив би найгіршої смерті. Та це було ще не все. Ми бачили, як пожежа збільшувалась, а зойк ширився так само, як ширився вогонь; усе це нас надзвичайно збентежило. Ми пройшли трохи далі і, на диво собі, побачили трьох голих жінок, що страшенно кричали й бігли так швидко, ніби у них були крила. За ними бігли шістнадцять-сімнадцять наляканих і сполошених тубільців, а за ними три англійці-різники (я не можу назвати їх краще), які, не можучи наздогнати їх, почали стріляти; один із тубільців, убитий їх пострілом, упав на землю перед нашими очима. Коли решта побачила нас, то, гадаючи, що ми так само їх вороги, як і ті, що женуться за ними, і хочемо їх убити, вони зняли страшенний галас, особливо жінки, з яких двоє з переляку впали, наче мертві.

Моя душа була зворушена до краю, і кров захолонула в моїх жилах, коли я побачив це. І я гадаю, що коли б три англійці-матроси, переслідуючи їх, підбігли до нас, то я наказав би нашим людям убити всіх трьох. Проте ми, як могли, дали бідним утікачам зрозуміти, що не зробимо їм ніякого зла; а вони, підбігши до нас, впавши навколішки та здіймаючи руки, почали жалісливо благати, щоб ми їх урятували. Ми дали їм зрозуміти, що зробимо це, і вони, збившись докупи, поплазували за нами, шукаючи у нас захисту. Я залишив своїх людей укупі і наказав їм не чіпати нікого, а коли буде змога, піти до наших людей і подивитись, який диявол опанував їх і що вони думають робити. Я наказав також угамувати їх і запевнити, що коли вони залишаться тут до ранку, то матимуть проти себе сто тисяч люду. Потім я залишив їх і, взявши з собою лише двох, пішов до втікачів. І там я побачив справді жалюгідне видовище: кілька дикунів страшенно попалили собі ноги, стрибавши та бігши крізь вогонь; в інших були попалені руки; одна чи дві жінки впали у вогонь і згоріли, перше ніж їх витягли; двом чи трьом чоловікам наші матроси порізали спини та стегна, а один був прострілений наскрізь і помер при нас.

Мені дуже хотілось знати причину цього, але я не розумів жодного їх слова і лише з жестів догадався, що багато з них самі нічого не знали. Мене охопив такий жах від цього лютого наскоку, що я не міг бути там довше і вернувся до своїх людей, вирішивши піти всередину міста крізь вогонь і всякі перешкоди, щоб неодмінно припинити різанину. Сказавши людям про своє рішення, я наказав їм іти слідом за мною. На той час проходило троє-четверо наших матросів з боцманом на чолі, ступаючи через купи вбитих; закривавлені й запорошені, вони ніби шукали ще когось, щоб убити. Мої люди почали кричати їм якомога голосніше. На превелику силу один із них догукався, і всі вони підійшли до нас.

Боцман, побачивши нас, видав крик, ніби поклик тріумфу, бо гадав, мабуть, що ми прийшли йому на допомогу, і, не слухаючи мене, сказав:

— Капітане, вельможний капітане, я дуже радий, що ви прийшли. Ми ще й половини не зробили. Паскудні пекельні собаки! Я переб’ю їх стільки, скільки було волосся на голові бідного Тома; ми заприсяглись не милувати жодного з них; ми викорчуємо з землі все їх плем’я.

Він говорив, ледве зводячи подих після дії, і не давав нам сказати ні слова. Тоді, піднісши голос, щоб примусити його замовчати, я сказав:

— Жорстока собако, що ти робиш? Я забороняю тобі під загрозою смерті чіпати хоч одне з цих створінь. Наказую тобі припинити бешкет і смирно стояти тут; інакше ти вмреш цю ж хвилину.

— Е, сер, — сказав він, — чи ж знаєте ви, що робите і що зробили вони? Якщо ви хочете знати причину нашої поведінки тут, то гляньте сюди. — І з цими словами він показав мені на бідного хлопця, що висів з перерізаним горлом.

Признаюсь, я теж був дуже вражений, і іншого часу, може, зробив би так само, як і вони; але я подумав, що вони зайшли надто далеко в своїй помсті і згадав ті слова, що сказав Яків про своїх синів Сімеона та Леві: «Хай буде проклятий їх гнів, бо він був лютий, і їх помста, бо вона булажорстока»[99]. Тепер я мав новий клопіт, бо, коли люди, яких я привів з собою, побачили те, що побачив я, мені стало так