Читати книгу - "Шлях меча"

Асахіро різко замовк, бо шаманова конячка, яка неквапно йшла попереду, непомітно повернулася мордою до нас, а хвостом до священної водойми – а невдовзі Куш-тенгрі вже знову був поруч зі мною.

Я готовий був дати голову на відсіч, що шаман не міг чути розповіді Асахіро, а якщо й чув, не повинен був зрозуміти – але шаман, нічого не сказавши, простягнув до мене худу праву руку долонею вгору.

На долоні був розпухлий білий рубець. Він тягнувся майже впритул до лінії життя, обриваючись біля зап’ястя, немов хтось хотів накреслити новий життєвий шлях Неправильному Шаманові, але зробив це грубо й недбайливо.

Новий шлях… але не Шлях Меча, а шлях, прокладений мечем. Рубець, залишений злим глузуванням і необхідністю завжди й у всьому доводити свою перевагу.

Дурманно-терпкий запах степу, заторкнутого осінню, раптом ударив мені в голову, через що навколишній світ став до болю, до запаморочення реальний, перетворившись на світ, де доводиться жити всерйоз, жити один раз і назавжди, або не жити зовсім…

Долоня Куш-тенгрі стиснулася в кулак, мнучи рубець.

– Служителі Ур-калахая не проливають чужої крові, – суворо сказав Неправильний Шаман. – Ніде й ніколи. Але це не заважає нам проливати свою.

Навколо нас була Шулма.

Всередині нас була Шулма.

А переді мною на незграбному конику, одягнений у незграбний халат, сидів Кабір.

Я-Єдиноріг пильно дивився на людину, в якій жив Кабір, на людину, чий час і місце залишилися в мене за спиною, у минулому, у моєму минулому і його майбутньому; на людину зі срібним волоссям, яка не проливала чужої крові.

– І тому ми не маємо зброї, – закінчив Куш-тенгрі.

– А ми маємо, – відгукнувся я, думаючи про своє. – Ми маємо. Але ще зовсім недавно ми теж не проливали чужої крові. Лише свою.

Асахіро ледь чутно застогнав.

– Це неможливо.

– Це можливо.

– Де? – запитав Куш-тенгрі. – У Верхньому Степу? У раю?

– У раю, – печально погодився Я-Єдиноріг.

…Жовтий бог Мо сидів на самому краю своєї священної водойми і, закусивши верхніми іклами відстовбурчену спідню губу, задумливо дивився кудись удалину.

Бог сумував. Певно, тому, що був не дуже схожий на мене. Або ж я був не дуже схожий на нього. Ось лише я через це зовсім не сумував.

Хоча віддалена подібність усе ж проглядала.

Зрозуміло, жодної шаблезубості, яка нехитро випирає назовні, у мене просто не було. Та й голова моя, сподіваюся, не настільки нагадувала зміїну. Погляд… ось за погляд не поручуся. Можливо, у якісь миті в мене теж буває такий погляд – порожній, чіпкий і холодний, від якого стає холодно й похмуро навіть спекотного дня, і хочеться кудись сховатися, а сховатися нікуди. Так, певно, буває. Але рідко. І добре, що я сам цього не бачу.

Шишкуватий гребінь? Якщо він і скидається на шолом, то доволі віддалено. Так само, як і складчастий плащ Мо на мою марлотту. А статура в Жовтого Мо завидна, півтора мене треба, хоча це й не так істотно… Луска, подібна до панцира? Ось тут усе сходиться, у мене майже те ж саме – лати, подібні до луски. А руки в Мо й справді як дві латні рукавиці! І довжелезний вказівний палець на правій, спрямований углиб священної водойми. Завдовжки якраз як Єдиноріг… А на лівій лапі великий палець відведений убік, і вказівний – теж довший від звичайного, але не так, як на правій – трішки спрямований нагору. А таки скидається на Уламка…

– Викапаний, – буркнув Дзютте.

– Схожий, – погодився Єдиноріг.

– Угу, – кивнув я. – Хоча… ви про кого?

– Я про тебе, – заявив Дзю в простір.

– І я про тебе, – з такою ж невизначеністю відгукнувся Єдиноріг.

– І я про тебе, – вирішив не порушувати одноголосності я.

І ми замовкли.

А ще Жовтий Мо був чомусь не жовтий, а зелений. Зеленуватий. Із деякою жовтизною. Жовтуватий із прозеленню. Чи все-таки жовтий?!

Я покліпав і вирішив, що, зрештою, ця не моя справа. Хоча статуя дуже виразна. Вражає. І роботи чудової. Ох, сумнівно, що її ліпив який-небудь скульптор-шулмус. Цей би наліпив… Але якщо не шулмус – то хто? Ще одна загадка. Яку я розгадувати не буду. Не до того зараз. Та і як її розгадаєш? Хіба в самого Мо запитати: «Привіт, приятелю, це я, Асмохат-та, себто твоє останнє земне втілення! Дозволь запитати, дорогий…»

Не дозволить, певно…

Ми наблизилися до краю водойми й з деяким трепетом зазирнули всередину. Вода злегка рябіла, але була досить прозора, щоб не приховувати дна – і на дні водойми, у брудному мулі, лежали гнилі й іржаві останки Звитяжців.

Десятки – якщо не сотні.