Читати книгу - "Зоряні крила"

і тому весь залишок дня Марина витратила на те, щоб краще роздивитися Київ. Вона знала, скільки запитань буде поставлено їй, коли вона повернеться до своїх товаришів, і тому жадібно придивлялася до всього, боячись чогось не запам'ятати, щось пропустити.

Вона побувала у себе дома, в своїй кімнаті, де було проведено стільки безсонних ночей, де було винайдено і продумано так багато. Кімната була зовсім порожня, і в Марини мимоволі стиснулося серце.

Виходячи, написала на дверях: «Тут живе інженер Марина Токова. Скоро повернуся».

Після того вона довго ходила вулицями, зайшла навіть на стадіон, що тепер більше скидався на хлів. Від усього баченого на серці залишилося болісне відчуття непоправного горя. І щоразу приходила думка, що доведеться витратити багато-багато років, поки вдасться знову відродити це чудове місто.

Нікого із знайомих у Києві не було, і Марина поспішила до штабу армії, який другого ранку мав уже пересуватися на захід, і відразу відчула себе надійніше і безпечніше.

Вже сутеніло, і лишатися на вулицях, освітлюваних тільки відблисками пожеж, було страшно.

Коли Марина другого ранку вирушала з Києва, канонада на заході віддалилася й затихла. В місті починався рух, відновлювався лад. На вулицях з'явилися люди. Вони намагалися хоч Трохи розчистити руїни, налагодити постачання водою — примушували знову жити величезне місто. І дівчина полетіла у далеке Зауралля, несучи в серці образ зруйнованого Києва і той настрій відбудови, організаційної роботи, який охопив її тут в останні години.

Як тільки вона після двох днів польоту з'явилася в інституті, її мало не розірвали на шматки. Кожен запитував про своє, кожному хотілося знати, який вигляд має Київ, що збереглося в інституті, як іде наступ. Валенс просто зібрав усіх в одну велику кімнату, і Марина мусила зробити найдокладнішу доповідь про свою подорож.

Її розповідь про зустріч з Соколовою викликала загальні оплески. А потім, коли перша цікавість уляглася, Крайнєв узявся до матеріалів, привезених Мариною.

Він довго розглядав моделі і креслення, а тоді сказав:

— Це застарілі матеріали. Це моделі не літака, а літаючого снаряда, тобто просто ракети далекої дії. Таку штуку ми могли сконструювати дуже давно, тільки нам вона ні до чого. Німцям проти пас вона теж не потрібна — на фронті, в полі її не застосуєш. Значить, для неї треба шукати іншої адреси…

— Ви гадаєте, що така ракета може долетіти до Лондона?

— Ага… Саме так я і думаю… Цікаво, чи встигнуть німці розпочати серійне виробництво цих снарядів?

— А хто такий Людвіг фон-Дорн? — несподівано спитала Марина, і Крайнєв навіть здригнувся, почувши це ім'я.

— Ви бачили його?

— Не його, а тільки це ім'я. Воно написане на дверях вашого кабінету.

Крайнєв помовчав, збираючись з думками.

— Це мій знайомий, — нарешті сказав він, — і я сподіваюсь, що його не розстріляють раніше, ніж я його побачу.

Марина помітила, як щільно зійшлися губи Крайнєва, і зрозуміла всю силу його ненависті.

Вони знову схилилися над привезеними кресленнями, і за кілька годин роботи Крайнєв сказав:

— Нічого нового тут немає. Якщо навіть припустити, що вони дещо посунулися вперед, то й тоді ми набагато випередили їх.

Після цих слів він покинув креслення і більше вже ніколи про них не згадував.

Того ж вечора до кабінету Крайнєва зайшла трохи збентежена Ганна. Юрій умів дуже точно визначати найменші зміни настрою дружини, але тут став перед загадкою: що за настрій у Ганни — відразу збагнути було неможливо.

— Що з тобою? — навіть спитав Крайнєв.

Ганна, не кажучи ні слова, поставила перед ним на стіл невеличку колбочку, на дні якої переливалося кілька краплин густої, світлої, схожої на олію рідини.

— Що це таке?

— Знаєш, — сказала Ганна, — воно якось трохи незручно хвалитись, але тепер доведеться ставити широкий експеримент. Мені здається, що я вже чогось домоглася в своїй роботі… Ти колись говорив про таку вибухівку, яка була б слухняна, мов учений собака, а сильна, ніби розлючений слон. Це, звісно, образне перебільшення, але щось подібне мені пощастило знайти. Більше того, я певна, що тепер уже можна думати про двигуни для міжпланетних польотів…

Вона взяла в руки колбочку, подивилася на неї проти світла. Масна прозора рідина повільно пливла по склу.

— Вона може вибухнути? — спитав Юрій.

— Тільки за моїм наказом, — усміхнулася Ганна. — Треба починати роботу! Ти навіть не можеш собі уявити, яка це сила…

Юрій нічого не сказав, але серце його залила така висока хвиля радості і кохання до дружини, що він просто обійняв її і міцно поцілував у прохолодні губи.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

У небі над аеродромом пливло морозне, затінене холодним туманом сонце. Зима на Заураллі була в повному розпалі, але тепер на неї вже ніхто не зважав — усі знали, що незабаром після випробувань першого ре активного літака і в усякому разі не пізніше весни інститут стратосфери повертається до Києва.

Валя ходила навколо нової машини, розглядала її так, ніби вперше бачила. Невеличкий, з трохи опущеними донизу і скошеними назад крилами, реактивний винищувач був і справді дуже гарний. У ньому втілився досвід Юрія Крайнєва і всього колективу інституту. Це мала бути досконала бойова машина, надійна і безвідказна, як гвинтівка.

Крайнєв теж стояв недалеко від літака, спостерігаючи, як його товариші востаннє перевіряють усе в машині, як Валя, одягнена у спеціальний комбінезон, сідає в кабіну і закривається в ній, як вивозять літак на старт…

Хвиля спогадів несподівано налетіла на нього, і були ці спогади приємні й