Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Сонько, Сонько! — зненацька тіпнувся Нкса і усім своїм тільцем вказав на доньку Кременчука.

Такаманохара рвучко обернулася й зустрілася з ще трохи знетямленим поглядом сірих очей. Таких знайомих, таких… Таких рідних очей.

— Соню, — слабко посміхнулася дівчинка, — ви таки прийшли. Ви таки дісталися…

— Тихо, тихо, Сніжанко, — залепетала Такаманохара, намагаючись як найзручніше влаштувати на слюдяному ґрунті маленькі тендітні плечики. — Не ворушися зайвий раз.

До тями прийди остаточно. Потім побалакаємо…

— Батько… Де батько? Татко де?! І таке в цьому запитання було благання, що збрехати Сніжані Сонька не наважилася. Спочатку повільно, невпевнено, а потім все більше збільшуючи темп, вона розпочала оповідати про події останнього часу.

Коли згадала про свій жах при вигляді того, що не відображується в дзеркалах кристалів, то дівчинка зморено посміхнулася:

— Не лякайтеся, Соню. Це просто татко намагався не згадувати про вас.

— Як це?

— Потім роз‘ясню. Далі, далі…

Коли дійшла до зустрічі капітана з Орієм і згадала про нерозуміння Кременчуком причин згасання цього світу, зморена посмішка Сніжани стала ще й загадковою:

— Орій же все роз‘яснив. Та й ви самі могли здогадатися.

У вас же в суміжному інституті досліди з анігіляції проводили. Ви ж знаєте про них, знаєте про результати.

Швидкість анігіляції будь-якого світу дві цілих та вісім десятих трильйона разів на секунду. Матерія та антиматерія танцюють одна з одною танок вічності. Втім, якщо оту секунду розтягнути, всередині її опинитися, то…

Але Такаманохара майже не слухала її, рвучко випроставшись і стривожено озираючись на своїх хлопців, що уважно дослухалися до розмови. Певною мірою, Норильцєв це явно робив.

— Ти звідки?!.. Про інститут?

— Я, Соню, про вас набагато більше знаю, ніж поки що татко. І рада цьому знанню. Ми ще поговоримо про це.

Далі, далі…

— А що „далі”? — знизала плечима Сонька, пружно гойднувши своїми невеличкими оголеними грудьми і думаючи про щось своє. — Далі звідкись оті двійники електраторові вистрибувати розпочали. Багато двійників.

Не менше, ніж в Орія вершників. Він зараз разом із батьком твоїм, Сніжано, б‘ється з ними. А ми ось тут… І безпорадно озирнула слюдяну пустелю.

— Б‘ються?!? — стривожено здійнялася на ліктях дівчинка. — Орій б‘ється?! А Дарт Вейдер?

— Там же. Бачила, як височив над гоблінами своїми.

— Боже! Це ж… це ж… Соню, ви маєте повернутися туди, маєте! Робіть що хочете, але не дайте Орію та Дарт Вейдеру в близький контакт увійти, бо тоді…

— Що — „тоді”?

— Катастрофа. Менших розмірів, ніж з Дар Ветером, але… Ми ще не готові. Не готові ми!

— Та до чого?

— Анігіляція зі швидкістю трильйони разів на секунду — це природна вібрація мегавсесвіту від зіткнення усього огрому наших з вами добрих та не дуже вчинків. Вібрація напруги. Але якщо її порушити безпосереднім зіткненням…

— Кого?

— Не „кого”, а „чого”. Ніколи роз‘яснювати! Соню, ви маєте терміново повертатися назад. Благаю вас, розбороніть безпосередньо Дарт Вейдера та Орія, розбороніть!..

— Тихіше, тихіше! Заспокойся, Сніжано! Я б з радістю, але… Але ЯК???

Дівчинка раптом застогнала і, наскільки могла — швидко, здійнялась на рівні. А потім, стиснувши малесенькі кулачки біля грудей, обтягнутих сріблястим комбінезоном, заволала до алюмінієвого неба:

— Татко, татко, згадай Соню! Згадай!.. Ти чуєш, згадай! І знову якась величезна пружна маса хитнула стерильне повітря лискучого світу. Ні, навіть не саме повітря, а кожний атом усього дзеркального оточення, кожну молекулу тіл усіх живих істот, в ньому сущих. Нкса нажахано притиснувся до Зоребора, а той, в свою чергу, примружившись, поклав свою ртутну руку на плече Такаманохари.

— Згадай, батьку, згадай!..

Соньці здалося, що слюдяні уламки безмежної кам‘яної пустелі почали втрачати свою бляклість для того, щоб мільйонами дзеркальних сколків заблищати аж ген до обрію.

— Згадай, батьку, згадай!

В кожному сколку почали ворушитись якісь тіні. Вони збільшувались, точилися в навколишній простір тьмяним маревом, аби почати згущуватись в ньому якимсь клуб‘ям.

А потім це клуб‘я почало нагадувати мінливі форми напівпрозорих мечів, коней, людей, що метушилися зовсім поряд з мандрівниками.

— Згада-а-а-ай!!!

Ртутний протез Зоребора боляче стиснув плече Соньки, а потім… Потім їх відірвало від землі та й знову жбурнуло до сліпучого дзеркального тунелю, довжиною вже не в одну, а в декілька вічностей. Щось величезне, розміром в цілий всесвіт, майнуло поряд і блукальців викинуло просто на скляну ковилу, під ноги срібних коней та фіолетово оплащованих гоблінів.

У вуха вдарили гучні крики, тягучі хрипи й коротке ржання, глухі звуки ударів. Сонька ледве встигла крутнутися на місці, висковзуючи з-під великого конячого копита. І по тому, як боляче воно дряпонуло шкіру на боці, зрозуміла, що витівки з голограмними виставами скінчилися.

Зоребор в пружному стрибку дістав ногою невисокого дубль-електратора, що сунув просто на нього та й збив його на землю, встигнувши вихопити в нього з рук лазерний клинок. Не зупиняючись, змахнув їм по широкому колу, майже навпіл розтинаючи іншого двійника, що вже було заніс свою зброю над розгубленим Нксою. Повалив крчовника долі і загрозливо завмер над ним, захищаючи від усіх небезпек цього клятого задзеркалля.

Соньці завмирати було ніколи. Сонька крізь щілину між двома срібними конячими крупами, що утворилася на невловиму мить в розпалі бою, побачила Орія та Богдана.

Вони з двох боків наближалися до високої зловісної постаті у фіолетовому плащі з білим підбором. „Дарт Вейдер!” — зрозуміла Такаманохара. А ще вона зрозуміла, що Орій зі своїм довгим мечем першим дістанеться до чорноголового електратора.

— Ні-і-і-і!!! — загорлала чи то вона, чи то Сніжана зі свого далекого далеку. І ще не відзвучав отой горловий крик, як Такаманохара, не встаючи, крутнулася на місці