Читати книгу - "Мерзенна сила"

занадто, — почувся у темряві чийсь голос. Четверо інших пасажирів, що сиділи в купе першого класу, відразу його впізнали: говорив випещений, трохи незграбний чоловік у коричневому костюмі. Він належав до тих людей, які завжди все знають, і цілу дорогу розповідав іншим, де саме їм треба буде пересідати, чому тепер можна дістатися до Стерка, минаючи Стратфорд, і хто насправді володіє контрольним пакетом акцій цієї залізничної лінії.

— Для мене це важливо, — продовжував той-таки голос. — Я вже мав бути в Еджстоу. — Чоловік підвівся, відчинив вікно і виглянув у темряву. Невдовзі хтось із пасажирів поскаржився на холод, тож вікно довелося зачинити. Він сів на своє місце і незабаром озвався знову:

— Ми стоїмо тут уже десять хвилин.

— Даруйте, дванадцять, — поправив його якийсь пасажир. Потяг і далі не рухався з місця. Чути було, як в сусідньому купе хтось голосно лається.

Раптом вагоном так труснуло, що люди трохи не позлітали зі своїх місць на підлогу. Так буває, коли недосвідчений машиніст на повній швидкості різко натискає на гальма. Але вони стояли.

— Що це, в біса, таке?! — обурився хтось.

— Відчиніть двері.

— Ми зіткнулися з іншим потягом?

— Все гаразд, — озвався все той же добре поінформований чоловік; голос у нього звучав цілком спокійно. — То просто чіпляють новий паровоз, і мушу сказати, роблять це дуже невміло. Понабирали кого попало…

— О! — зрадів хтось. — Наче їдемо.

Потяг повільно, з рипінням і скреготом посунув уперед.

— Йому потрібно трохи часу, щоб набрати хід, — мовив іще хтось.

— От побачите, десь за хвилину він почне додавати швидкості, щоб надолужити згаяне, — добре поінформований чоловік справді знав геть усе.

— Хоч би світло ввімкнули, — почувся жіночий голос.

— Щось ми не їдемо швидше, — сказав через кільканадцять секунд хтось із пасажирів.

— Навпаки, повільніше. Чорт забирай, невже знову зупиняємось?

— Та ні, наче ще їдемо… ох! — Потяг аж підкинуло від нового удару, ще сильнішого за попередній. Десь із хвилину все навколо, здавалося, аж ходило ходором і несамовито скрипіло.

— Ну, це вже переходить всі межі! — вигукнув чоловік у коричневому костюмі і знову відчинив вікно. Цього разу йому пощастило більше, бо повз вагон саме проходила якась темна постать з ліхтарем у руці.

— Агов! Чоловіче! Що діється?! — заволав він.

— Все в порядку, пані та панове, все в порядку, залишайтесь на своїх місцях! — крикнула у відповідь темна постать, не стишуючи кроку і не звертаючи на нього особливої уваги.

— Зачиніть вікно, холодно! — запротестував пасажир, що сидів найближче.

— Там попереду якесь світло, — повідомив поінформований чоловік.

— Нам хтось сигналить?

— Аж ніяк, нічого подібного. В тій стороні все небо світиться, ніби там пожежа або ввімкнули добру сотню прожекторів.

— Мені до цього яке діло? — не вгавав пасажир біля вікна. — Зачиняйте… ох!

Вагоном знову трусонуло, а тоді з темряви долинув якийсь вельми загрозливий, хоч і приглушений віддаллю гуркіт. Потяг зрушив з місця і дуже повільно, ніби навпомацки поповз колією.

— Ну ні, я цього так не залишу! — обурювався чоловік у коричневому костюмі. — Це ж суще неподобство!

Десь через півгодини вони так само поволі під’їхали до освітленої платформи.

— Говорить станція Стерк, — почувся голос з динаміків. — Будь ласка, залишайтесь на своїх місцях, передаємо важливе повідомлення. Внаслідок незначних підземних поштовхів і паводку залізничну колію до Еджстоу тимчасово виведено з ладу. Додаткової інформації поки що немає. Пасажирам, що прямують до Еджстоу, рекомендуємо…

Добре поінформований чоловік — то був Кері — вийшов із потяга. Люди такого штабу завжди мають силу знайомих на залізниці, тож уже за кілька хвилин він стояв біля вогню в службовому приміщенні станції, а касир розповідав йому все, що знав про стихійне лихо в Еджстоу.

— Поки що в нас немає жодних достовірних відомостей, пане Кері. Звідти вже годину не надходило жодних повідомлень. Самі розумієте, що це погано, дуже погано. Влада сяк-так намагається робити добру міну за кепської гри… Кажуть, в Англії ще ніколи не було такого землетрусу, а тут ще й паводок. Ні, сер, боюсь, від Бректонського коледжу й каменя на камені не залишилося. Ту частину міста просто зрівняло з землею; наскільки я розумію, саме там усе й почалося. Скільки людей загинуло, наразі годі й сказати. Слава Богу, минулого тижня я забрав звідти свого старого…

Згодом Кері завжди згадував ці години як один із поворотних моментів у своєму житті. Доти він не відзначався особливою релігійністю, але тоді йому відразу спало на думку, що тут явно не обійшлося без руки Провидіння. І справді, що тут ще скажеш? Він був буквально на волосок від того, щоб сісти у потяг, який відходив на годину раніше; якби так і сталося, його б уже не було серед живих. Такі події змушують людину замислитися. Подумати лишень, цілий коледж просто стерто з лиця землі! Його ж доведеться відбудовувати… Склад членів коледжу оновиться повністю (добре, майже повністю), буде новий ректор. Виходить, Провидіння зволило зберегти життя якійсь надійній, відповідальній людині, котра могла б звалити собі на плечі весь тягар подолання наслідків цієї жахливої катастрофи. Звичайних виборів за таких обставин, звісно, не проводитимуть. Голова наглядової ради коледжу (він же лорд-канцлер), напевне, просто призначить нового ректора і вже разом із ним підбиратиме нових членів. Що довше Кері про все це думав, то більше усвідомлював, що формувати нове обличчя коледжу скоріш за все довірять єдиному із старих членів, який вцілів після катастрофи, — а це майже те саме, що стати другим засновником. Достеменно, без Провидіння тут таки не обійшлося. В уяві поставала картина за картиною: ось портрет другого засновника на стіні в новозбудованому вестибюлі, ось його статуя у внутрішньому дворі, ось присвячений йому довгий-довгий розділ в «Історії коледжу»… І весь цей час Кері, скоряючись звичці й інстинкту