Читати книгу - "Людолови Том 1"

позаторік перед своїми блискучими походами. І кожного разу, висловивши свою думку, Сагайдачний навмисно усував себе, щоб кожному здавалося, ніби він прийшов до такого ж висновку самотужки. І кожного разу, приставши до гетьмана, поверталося козацтво, обкурене порохом і славою, від якої йшла обертом не одна молодецька голова. І звикли козаки вірити в нюх і розум Сагайдачного, і мимоволі підпадали під вплив його авторитету. Отже, й тепер лави Барабашевих прихильників чимало порідшали.

— Чого боятися Жолкевського? Невже ми баби?

— Та й пани не журавлі. За море не полетять.

— Панів жменька, а в нас у штанях мокро з переляку.

— Тьху, ганьба! І оце справді соромно, панове, й очі підвести.

— Та Жолкевський до нас і носа не суне.

— Та що там думати! На Каффу!!! — здіймалися палкі вигуки тих, хто не бажав чекати.

Барабаш увесь кипів з люті, образи й обурення. Він відчував, що грунт тікає з-під його ніг. Шия його стала бурякова. Рясний піт виступив на чолі. На скронях набрякли жили.

— Панове! — гримнув він, стискаючи жилаві кулаки. — Де ваші голови? Чим ви думаєте? Чи горілкою у вас пам'ять відбило? Хто вас на панщину ганяв? Хто лупив канчуками? Хто відбирав останній гріш? І мед, і снопи, і птицю, і рибу? Хто з землі зганяв на волоки, відбирав під фільварки ваші лани? Пани! Самі пани! Хто забороняв вам судитися в своєї старшини? Знов пани! Від кого бачили ви саме знущання? А кого ви тепер слухаєте? Старшин, таких же панів, як і шляхта. Чим вони кращі? Також ссуть нашу кров, тільки прикриваються всякими хитрощами. Хто вам очі замилює улесливими словами? Сагайдак! Недоляшок! Королівський попихач! Кому король дає грамоти? Кого посилає в походи боронити свої справи під Москву, під Смоленськ? Його, Сагайдака! Як вірний собака, служить він клятому панству і панському королеві. Осавула слухаєте! Свиридовича! Та він і сам шляхтич, колишній староста. Забули, як він колись ганяв вас на панщину? Який з нього козак? А ви й вуха порозвішували. Вони гадають вашими руками заробити собі половину здобичі за свої човни та військовий припас, бо в нетяги ані мушкета, ані шаблі нема путньої. Самі штани, чим сором прикрити, та й ті в дірках.

Голота оточила Барабаша щільним колом.

— Та воно так! — залунали вигуки. — Бити панів — це перша річ!

— Так і веди нас на панів!

— Хіба ж ми від того!

— Бий панів, чого довго думати!

— На ляхів веди!

— На коронного гетьмана!

— Викоренити їх до ноги!

— З родом-племенем!

— На Каффу!!! — насаджувалися поодинокі голоси.

Але юрба ревла чимраз гучніше.

— Бий панів!!!

— Пали! Ріж!!!

— З жінками та дітьми, щоб не розплоджувалися!

Тільки навколо Бородавки та ще кількох юрбилися жменьки козаків і де-не-де кидали своє гасло:

— На Каффу!!! На Каффу!!! Визволяти бідних невільників!

Барабаш відчував свою перемогу. Він стояв на барилі, взявшись кулаками під боки, і звитяжна усмішка заграла в його очах.

— Чого ж ви очікуєте, панове? Кидайте шапки! Бий панів! — гримнув він перший і перший кинув шапку вгору.

— Стій!.. — ревнуло щось за його спиною.

І на барилі поруч Барабаша виріс Корж.

Міцно схопив він Барабаша за комір і обернув обличчям до себе. Нетяги завмерли з несподіванки. Запанувала тиша. Що це таке? Зарослий аж до очей, худий, як смерть, козак трусить Барабаша, кидаючи йому просто в вічі:

— Мовчи, падлюко! Ти бачив, що таке неволя? Знаєш її? Ні? Ну, так заткни собі пельку і не бреши, як собака на вітер!

— He пізнаєте, панове? — звернувся він до юрби. — Справді важко пізнати, бо лихо тільки рака красить. Ну, так дивіться, я — Данило Корж, з Переяславського полку. Втік я з татарської неволі. Бачите: ось і невільницьке тавро на лобі. На все життя, до смерті; знівечили, випалили червоним залізом. А ось спина моя невільницька. Дивіться.

І швидким рухом Корж скинув стару свитинку, накинуту на голе тіло. Він був страшний: ребра і лопатки випинались у нього з-під шкіри, як на здохлій шкапині, і червоні, незагоєні басамани обшморгали його спину і плечі. Це було так моторошно, що козаки опустили очі додолу. Запанувала така тиша, що було чути, як зітхали старі cивi козаки, пригадуючи татарські катівні.

— Бачите ці басамани? — питав Корж, обертаючись на всі боки. — Зняли мене з галери тому вже півроку, а рани від батогів та таволги ще не загоїлися. Отже, подумайте, які були вони на галері. А руки?! А ноги мої! Бачите, як роз'ятрили їх кайдани? Ось вона, неволя татарська! День і ніч у кайданах спи, працюй, їж і пий скарлючившись, прикутий до лави. А по спині б'ють таволгою. А годували чим? Cтepвом та гнилими покидьками! Собаки того не їстимуть, що ми їли з голоду. Важив я торік сім пудів, а тепер більше як три не заважу. На ребрах хоч смичком грай, як на скрипці… А ти ще смієш говорити, що не треба визволяти невільників? — звернувся він до Барабаша, міцно струснувши його за плечі. — Та за таке слово треба було б тебе, як собаку, продати татарам у неволю! Тоді б прочухався, кнур вигодуваний! Накрутить вас отакий дурень, отакий падлюка і зрадник, — звернувся Корж до юрби, — а ви, панове, й вірите! Подумайте, що в турків понад триста галер, а на кожній із них гине по двісті-триста невільників. І всі вони ваші брати, така ж голота нещасна, бо ж старшина відкупається на волю. Гниють вони заживо від ран та голоду, а ви тут пельки дерете з ненажеру. Іч, які ви гладкі та відгодовані! Як кабани проти Різдва. Ткни ножем — ніж у салі загрузне, не дійшовши до м'яса, а там люди мруть з голоду і віку собі вкоротити не можуть, бо в кайдани закуті. Заждіть! Потрапите теж у неволю. Тоді порозумнішаєте. Та пізно буде зарадити лихові.

— А в панів хіба солодко? — крикнув Барабаш. — Не слухайте його, гетьманського підлабузника! Пригадайте панські канчуки, панщину, знущання! Панські шибениці. Орендарів пригадайте! Бий панів, голото нещасна!

Але слова його розтанули в скаженому реві юрби, Зблідлий, з гарячими, як вугілля, очима, Барабаш вихопив шаблю з ножем.

— Бий панів! — несамовито крикнув він. І кинувся на Бородавку.

Забряжчали шаблі. Тимко, Савка і ще сотні з дві одчайдушної голоти оточили свого ватажка.

Билися люто, мовчки зціпивши зуби, по держаки застромлюючи леза в груди. Забиті не падали, затиснуті серед живих. Поодинокі постріли й вигуки, брязкіт лез, лайка, прокльони зливалися в глухе гудіння. Барабашівцям запалась під ногами земля. Барабаш бився завзято в