Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том десятий"

поїде, а за обідом почула, як він умовлявся з місіс Дігемені поїхати в лісисті яри за «гаєм філософів». І хто ж як не Пола, тільки-но вони вирушили, наздогнала їх і весь час їздила з ними! Він тоді всміхався сам до себе, бо ті ревнощі вельми його тішили: адже ні сама місіс Дігемені, ані прогулянка з нею нічого не важили для нього.

Отож із самого початку він намагався не упадати навіть жартома за іншими жінками і щодо цього весь час був куди обачніший від Поли. А їй він дав цілковиту волю, навіть заохочував її до знайомств, і пишався тим, що вона вабить таких цікавих чоловіків, і тішився, що вони розважають її чи смішать своїм залицянням. І він мав на те підстави, подумав Дік. Він був такий спокійний, такий певний за неї — куди дужче, ніж вона могла бути певна за нього, визнав він. І дванадцять років подружнього життя так утвердили ту певність, що він вірив у Полу, як у те, що земна куля обертається. І ось виходить, поду-малось Дікові, що хтозна ще, чи справді вона обертається й чи справді вона куля. Може, недарма в давнину гадали, ніби світ плаский, мов корж.

Він відкотив рукавичку на лівій руці й глянув на годинника. За п’ять хвилин Грейм зійде в Ельдорадо з поїзда. Дік уже мчав від Сакраменто на захід, додому. За чверть години він розминувся з тим поїздом, що мусив привезти Грейма. А минувши станцію, він незабаром наздогнав коляску, запряжену Дженджиком і Чепчиком. Грейм сидів поруч Поли, що правила кіньми. Дік сповільнив швидкість, випереджаючи їх, помахав рукою Греймові, тоді, вже розганяючи машину, весело гукнув назад:

— Вибачайте, що запорошив! Івене, я ще хочу до вечері обіграти тебе в більярд, якщо ви сьогодні доїдете додому!

РОЗДІЛ XXVI

— Далі так не можна. Ми повинні щось зробити, негайно.

Вони були в музичному залі. Пола сиділа за фортеп’яно, звівши обличчя до Грейма, а він стояв зовсім поруч, майже нахилявся над нею.

— Вирішуйте, — провадив Грейм.

Тепер, коли вони обмірковували, що ж їм діяти, обличчя їхні не сяяли щастям, як у закоханих.

— Але я не хочу, щоб ви поїхали, — не здавалась Пола. — Я сама не знаю, чого я хочу. І ви не гнівайтесь на мене. Я ж не за себе думаю. Мені вже про себе байдуже. Але я мушу думати про Діка. І про вас. Я… я ще ніколи не бувала в такому становищі,— докінчила вона, кволо всміхнувшись.

— Але якось треба його владнати, кохана моя. Дік же не сліпий.

— А що було таке, щоб він міг побачити? — запитала вона. — Нічого, крім того єдиного поцілунку в яру, а його він побачити не міг. Ви можете згадати ще щось, шановний добродію?

— Та я б радий, — підхопив він її веселіший тон, хоч відразу ж і споважнів. — Я шалію за вами, просто навіснію. І квит. Я не знаю, чи й ви шалієте так само. І не знаю, чи ви шалієте взагалі.

Говорячи, він поклав руку на її пальці, що лежали на клавішах, але вона лагідно прийняла їх.

— От бачте! — поскаржився він. — А хотіли, щоб я вернувся.

— Так, я хотіла, щоб ви вернулися, — погодилась вона, дивлячись йому, як завжди, просто в вічі.— Я хотіла, щоб ви вернулись, — повторила вона тихіше, задумано.

— Я наче в тумані! — нетерпляче вигукнув він. — Чи ви справді любите мене?

— Так, я люблю вас, Івене — ви самі те знаєте. Але… — вона змовкла й замислилась, немов щось тверезо зважуючи.

— Але що? — квапив він. — Доказуйте!

— Але я люблю й Діка. Чи не комедія, еге?

Грейм не відповів на її усмішку, і вона замилувалась дикуватою хлоп’яцькою похмурістю в його очах. У нього, видно, щось крутилося на язиці, однак він стримався, змовчав, а Полі шкода було за тим, і вона силкувалася здогадатись, які ж то слова.

— Все якось уладнається, — поважно запевнила вона. — Мусить якось уладнатись. Дік каже, що все на світі кінець кінцем уладнується. Адже все міняється. Що не міняється, те мертве, а ми ж із вами не мертві, ні ви, ні я… правда ж?

— Я не ганю вас за те, що ви любите Діка… що ви й далі любите його, — відповів Грейм нетерпляче. — Як на те пішлось, то я не розумію, що ви знайшли в мені, коли порівняти з ним. Кажу щиро. Він проти мене велика людина, й серце у нього велике…

Пола віддячила йому усмішкою і схвально кивнула головою.

— Але якщо ви й далі любите Діка, то як же зі мною?

— Так я ж і вас люблю.

— Цього не може бути! — вигукнув він, метнувся геть від фортеп’яно, швидко перейшов залу, спинився перед картиною Кіта на протилежній стіні й утупився в неї, ніби вперше побачив.

Пола чекала, спокійно всміхаючись і тішачись його запалом.

— Ви не можете любити відразу двох чоловіків! — кинув він їй через залу.

— Але так воно є, Івене. Оце ж я й силкуюсь якось розв’язати. Я тільки не знаю, котрого люблю дужче. Діка я знала довгий час. А вас… а ви…

— Тільки недавній знайомий, — підказав Грейм, вертаючись до неї тою самою розгніваною ходою.

— Ні, ні, Івене, зовсім ні! Ви мені відкрили саму себе. Я люблю вас не менше, ніж Діка. Ні, дужче. Я… я не знаю.

Пола сховала обличчя в долоні й не скинула його руки, покладеної на плече їй.

— Самі ж бачите, що мені нелегко, — провадила вона. — Так багато до цього вплутано, так багато, що я нічого не можу добрати. Кажете, що ви ніби в тумані? А подумайте, в якому тумані я, в якій пітьмі! Ви… та що там казати. Ви чоловік, у вас чоловіча натура, чоловічий життєвий досвід. І для вас усе дуже просто: «Вона мене любить — чи не любить». А я заплуталась, розгубилася. У мене… хоч я й не дівчисько… нема багатого досвіду в коханні. Я ніколи не мала романів. Я любила тільки свого чоловіка… а тепер оце люблю вас. Ви… закохавши мене в себе, розбили ідеальне подружжя, Івене.

— Я знаю… — почав був Грейм.

— А я не знаю, — перебила вона. — Мені потрібен час — щоб усе владнати або щоб воно само владналось. Якби ж не Дік… — протягла вона зі слізьми в голосі…

Грейм мимовільно обняв її за плечі.

— Ні, ні, не тепер, — сказала вона лагідно, зняла з плеча його руку й на мить ласкаво затримала в